Володимир Худенко - Дим

– Об чім ти? – вирячився Антон.

– … З Ларою. Словом – слухай!

Вона легенько ляснула його по плечі.

Він зиркнув у її бездонні очі, темно-сірі, з зеленим відтінком, з поволокою, щасливі, найрідніші, найдорожчі. У неї був нині якийсь особливий погляд, геть незвичайний.

– Я слухаю, – прорік він, усміхнувшись.

– Я одчула ще за кілька днів. За кілька днів до поїздки. Не вірила. Сказала Ларі, по телефону. Вона сказала… Я сходила в поліклініку, як брала білети, в жіночу консультацію, тоді… Ми ще порадились із Ларою, в Росії, як ти спав…

Вона говорила скоромовкою, захлинаючись, тяжко видихаючи.

– … Ми купили тест і… А потім у Смоленську, вже щоб достеменно – ми з Ларою пішли до її знайомої лікарки, отоді, як ви поїхали в Талашкіно, ну… Ми пішли і… Словом! Боже… Антоне, я вагітна.

Її бездонні, темно-сірі, з поволокою… І він тонув, тонув у них.

– Як?

Ледь чутно вивів він, не розуміючи, божеволіючи, увесь світ перед ним мінявся, перед ним і в ньому – о цей, величний, невимовний і прекрасний світ!..

– Я не знаю, як…

– Іро…

– Я не знаю… це неможливо, це… Але це є.

– Боже, Іро…

– Я не…

– Боже, Іро, я тебе люблю!

Він прокричав те, прокричав те на весь клятий автобус, на всю Роменську трасу і витолочені поля вздовж неї, на весь цей білий, прекрасний і невимовний світ.

«Привіт, ріднесенька Іринко! Вчора ввечері приїхав з відрядження. Пробув майже тиждень. Ось лише трошки не пощастило – довелось тягнути туди й назад машину. Коли їхали туди, в одному з кишлаків до пацана в кузов машини кинули часову міну, добре, що він віз мило і пральний порошок. Водію пощастило – відбувся легкою контузією та шию трошки посікло. Як приїхав, то отримав твій лист і вітання з днем Радянської Армії. Дуже тобі дякую. Сьогодні зранку погода похмура, а під вечір накрапав дощ, і зараз іще йде. Мені навіть не віриться, що через якісь два місяці я нарешті побачу твоє обличчя. Твоє обличчя, Іринко».

На околиці Карабутова горів піонерський табір. Ніхто до ладу так і не дізнався, хто його підпалив чи як ото він загорівся. Балакали, що там в деяких будівлях була ще проводка, і він в принципі міг зайнятись і сам, але в те мало хто вірив. По довколишніх селах ходило кілька чуток стосовно цього, і найбільш правдоподібними були дві – що його або навмисне підпалила яка збитошна дітвора, або так само ж навмисне підпалило колгоспне начальство. Кивали на того ж завгара Поголовного, мовляв – його рук робота, еге ж. Мовляв – або сам підпалив, або з отими новими власниками, конотопчанами. А все заради того, аби покрити старі гріхи – дещо вони там просто вкрали, дещо списали, дещо переоформили нечесно. А тепер же – яка краса! Згорить воно все синім полум’ям, і приїжджайте, люди добрі, хоч пайовики, хоч міліція, хоч прокуратура – описуйте, випитуйте, а ми-бо що? Ми нічого. Чесно все берегли. Згоріло лишень воно, не наша в тім вина. Але, може, то, зрештою, і брехні. Може, все було якось інакше, бог його зна.

Відомо, що табір загорівся рано-вранці, та не весь табір, а лиш одна будівля – одна з казарм, та сама, де колись був красний уголок, і тепер там догнивало всіляке майно з табору, в основному спортивне, та ще декілька ліжок, те та се. Пастухи саме йшли займати корів, а воно вже палахкотіло – хтось подзвонив на пожарку здуру… Здуру, бо ніякої ж пожарки в селі вже не було, і пожежна машина тепер стояла коло комір – так домовились на зборах у клубі. Ну то подзвонили до комір, хтось стямився, а там один сторож чергує, місцевий хлопчина, п’яний як чіп, заледве язиком ворочає. Ну, врешті, поки бігали по селу, поки добудились того Поголовного, поки те та се – там вже пашіло на всю силу, загорілась пожухла трава, і вогонь перекинувся на сусідню будівлю, таку саму, тільки порожню. Зійшлось до табору бозна-скільки зівак, аж цілими сім’ями посходились, роботу покидали, стоять, витріщаються, як воно горить. Прибігла там одна баба, жила по сусідству з табором, та відро води линула на стіну здаля.

– Чого поставали, сякі-такі? – закричала на юрбу. – А гасити хто буде?

Ті стоять, мовчать, наче так і треба, та на огонь позирають.

А коло тих комір у цей час – концерт безплатний, інакше й не скажеш. Заводять пожежну машину, а вона не заводиться, вже й вручну заводили – все без ладу. Виштовхали її так-сяк до вісової, ледь не на дорогу, ну що, кажуть, розженемо трактором по дорозі? Та воно-бо хай, а тільки де ж той трактор? Коло комір, виявляється, вже ні одного робочого трактора нема, отак-от! А один, що остався – в Поголовного серед двору стоїть. Вже чого він там і як опинився – не питайте. Ну, поки бігали туди, поки завели той трактор… Поголовний снує попід коморами та тільки й верещить несамовито: