Володимир Худенко - Дим

– Это ваше место? – тут же всміхнулась та. – Садитесь, я провожающая…

Вона почала вставати, але він її зупинив, легенько торкнувши за плече.

– Сидите, девушка, сидите, – приязно всміхнувся. – Я еще пойду, перекурю на платформе, десять минут до отправки. Вот только сумку как-нибудь пристрою, хех…

Він із кректанням засунув на полицю здоровенну сумку, з якої стирчала якась розсада, чи щось таке, тоді пошкандибав до виходу. Прийшли якісь тітоньки з картатими сумками, дуже схожі одна на одну – всілись напроти Антона з Іриною, засунувши ті сумки собі під ноги.

– Что-то мне как-то… – Лара похилила голову. – Грустно как-то, не хочется вас отпускать.

Вона всміхнулась до них, а очі зблиснули слізьми в цьому ламкому передвечірньому світлі.

– Ларо… – нерішуче протягнув Антон.

А Іра мовчки обняла Лару за плечі.

– Не плачте тільки, я вас прошу, – глухо проговорив Антон. – Обидві…

– Ні-ні, – похитала головою Лариса і легко змахнула сльозинки з очей. – Теперь все будет хорошо, наконец-то! – вона всміхнулась. – Ну…

Обняла і поцілувала Ірину, тоді Антона, вийшла в прохід.

– Я вам помашу ручкой с платформы, – кивнула, весело всміхнувшись, і рушила до виходу.

Вернувся отой кремезний чоловік із розсадою, всівся на своє місце.

– Погода какая-то… – мовив він до Антона з Ірою. – Весь день тучи, а тут… – і всміхнувся.

– Да, – всміхнулась до нього Ірина.

Антон аж кинувся од стукоту над вухом – то Лара тарабанила в вікно з вулиці. Він всміхнувся, вона всміхнулась до нього. Тоді він приклав розчепірену долоню до скла – вона приклала свою з іншого боку.

Оголосили відбуття їхньої електрички – глухо, віддалік. Лара прибрала руку зі скла і одійшла на два кроки назад, а Антон так і держав свою руку, тоді стямився, опустив.

Загуло, задрижало вагоном, тоді смикнуло вперед, і вагон повільно поповз. Лара замахала до них рукою, Антон з Ірою замахали у відповідь. Тоді вона опустила руку, взялась другою за лікоть, обперлась на одну ногу і так і стояла на платформі, дивлячись на їхнє вікно – у своєму зеленому спортивному костюмі, кросівках, зі світло-рудим волоссям, зібраним у хвіст. Вона стояла отак на пустому віддаленому пероні Смоленського вокзалу, і все поволі віддалялась і віддалялась. Антон дивився на неї в тому ламкому передвечірньому світі, і йому раптом бозна й чого подумалось, що він бачить сестру останній раз у житті.

До Брянську прибули годині о десятій за тутешнім часом – вже смеркло. Потинялись перед вокзалом та всередині якусь годинку, і прибув їхній потяг – він робив тут довгу зупинку. Місця їм дістались бозна й де – на різних кінцях вагону, отож усілись удвох на Ірине нижнє бокове та й сиділи. Тоді вже, як потяг рушив, Антон розіклав те місце і вклав на нього Іру, сам примостився в її ногах. Майже всю дорогу мовчали, лише так ото – по ділу, а тут Іра раптом спитала його неголосно:

– Тобі теж отак якось…

– Сумно? – озвався він.

– І сумно і… – вона завагалась, – тривожно чогось. Навіть не знаю.

Вона труснула головою.

– Та є, – коротко кивнув він.

– Боже, мені так чогось… – вона болісно скривилась у напівтьмі вагону. – Я чогось так заскучала за Ларою.

Антону кольнуло в серці, раз і другий. Тоді раптом – гуп, наче з носака в груди, у скронях загуло, заколотило… Він повільно глибоко вдихнув через ніс.

– Може, було остатись… – вона раптом повернулась набік до вікна, зиркнула в нього, в тії німі простори осінньої ночі. – Чи поїхати з нею, чи… Не знаю.

Вона протягла те «не знаю» стражденно, важко – видно було, що вона мучиться, так само, як і Антон. І видно, боялась забалакати, а це розійшлась, розхвилювалась.

– Бозна й що, – простогнала вона, дивлячись у вікно.

– На біса ми там потрібні? – неголосно прорік Антон.

– У Москві?

– Угу.

– Так отож.

– А в Смоленську…

– Знаєш, Антош…

Вона перебила його, всілась на полиці і прихилилась до нього головою.

– … Я хотіла сказати тобі…

Раптом щось запищало у неї в кишені кофти, уривчасто, якась мелодія…

– О! – здивувалась вона і розстібнула блискавку.

По її грудях мерехтіло зеленувате світло.

Вона зиркнула на екранчик телефона і тут же просяяла:

– Лара!

– Про вовка промовка… – вивів Антон, і собі всміхнувшись. Його якось попустило од того несподіваного дзвінка.

– Алло! – заговорила Іра. – Привіт! Привіт! Де? Где ты? Аа! Хорошо. А то мы немного переживали, как ты доедешь… Мы… цей… из Брянска выехали. Час назад. Ой!