Володимир Худенко - Дим

Вона подивилась йому в очі отим своїм таким рідним поглядом і тепло, так тепло всміхнулась.

– Все будет просто чудесно.

Взяли квитки на приміську електричку, що йшла відси в Брянськ. Тут же взяли й квитки з Брянська до Конотопа. Разом із тим трохи прояснилась ситуація – дзвонила Юля і повідомила, що Олегів брат дійсно в лікарні, але не через вибухи; вночі чи перед ранком у якомусь клубі він уліз у бійку і отримав по голові кастетом. Мав тепер струс мозку і перелом щелепи, але в цілому буде жити. Плутанина ж вийшла через те, що мешкав він, вірніше – знімав квартиру, неподалік від місця вибуху, правда, не те щоб зовсім поруч. Тепер Олег із Юлею все одно їхали до Москви – не вертатись же, домовились там зустрітися з Ларою.

Лара ж вирішила їхати машиною, ось, мовляв, проведе Антона з Ірою та й поїде. Електричку подали на дальню платформу – вони піднялися втрьох на естакаду над коліями, там постояли трошки, подивились навкруг. Під ними саме сунула гадюка товарного поїзда з цистернами під маркуванням «Огнеопасно», метушились по платформах людські фігурки. Далі на захід, аж над самим обрієм тяжкі хмари розходились, утворюючи просвіт, і відти лилося вечірнє проміння, ще не червонясте, але вже якесь таке тьмяне, ламке – воно стелилось над розпластаним навсібіч містом. Трошки збоку од вокзалу, видно, будували якийсь новий храм – стояли вже готові, лише недоладовані стіни з риштуваннями і один готовий купол, ще не повністю позолочений, вечірнє світло іскрилось по тій позолоті.

Антон крадькома зиркнув на Лару, що стояла поруч, з одного боку од нього, обіпершись об поручень естакади ліктями, у своєму зеленуватому спортивному костюмі, з волоссям, зібраним у хвіст – вона якось задумливо позирала на недобудований храм, а ламке вечірнє проміння з-під хмар при цьому якось по-новому висвітлювало її огненні пасма, вони тепер немов тьмяніли разом із ним.

Ірина ж стояла з іншого боку од Антона, спиною до міста – боялась висоти. Вона була в тій же одежі, що її нарядила Лара – вузьких білих джинсах і сірій кофтинці з капюшоном поверх Антонової тільняшки. Антон також не перевдягнувся – так і їхав у кросівках та спортивному костюмі. Сумки їхні, тепер відчутно легші, стояли коло їхніх ніг.

– Я все-таки… – Лара почала, але осіклась. – Мне все-таки грустно как-то, что вы вот так вот едете.

Вона зітхнула.

– Та перестань.

Антон поклав їй руку на плече, мляво зітхнувши й собі.

– Точно не хотите остаться в Талашкино?

– Мы же на пару дней ехали, сестричка, – Антон поворушив пальцями по її плечу. – Там другие люди за хозяйством смотрят… Вот утрясем там все вот эти дела, и… Тогда уже будем почаще видеться.

Він знову всміхнувся, а Лара просяяла, сплеснула в долоньки.

– Это точно! Нет, ну… – вона театрально надула губи. – это подумать только – пять лет назад приезжали! Да как у вас совести хватает вот так вот носа не показывать?! Веришь, братец, я вот это вот все вам хотела высказать, как есть, аж перед зеркалом репетировала!..

– Серьезно? – Антон реготнув.

– Да!.. Но теперь… теперь это все уже не важно. Мм… – вона смішно стукнула Антона головою в плече. – Мои родные! Теперь вы будете жить здесь, за каких-нибудь… Это с ума сойти просто! Может, и в Москву захотите перебраться?

Вона підморгнула Ірині, та знизала плечима, весело сміючись.

– Во распланировала!.. – крутнув головою Антон. – Как обычно… Погоди, хоть здесь-то обоснуемся.

– Да это и ничего… – махнула рукою вона. – Ничего, я здесь очень часто бываю – летом, да и так, если свободная минутка… так я сразу и сюда. Ты ж знаешь, как я Смоленск свой люблю! Было б где тут развернуться, так я бы вовсе здесь жила до смерти. Потому и выходить замуж здесь решила – Игорь не против был, ну и я… Эх! – вона мрійливо зітхнула. – Это все не важно, наконец-то вы решились – вот что действительно важно.

– Ну че, пошли, наверно? – Антон понуро розвернувся і взяв сумки.

– Пойдемте, – теж трохи печально зітхнула сестра.

Вони спустились до електропоїзда – дівчата йшли трохи попереду, а він слідом із сумками. Бігали якийсь час по платформі, шукаючи свій вагон, звірялися з білетами. Тоді зайшли врешті всередину – вагон був напівпорожній. Найшли свої місця всередині вагону, спиною по руху – Антон всівся коло вікна, а Іра збоку коло нього, Лара проворно вхопила їхні сумки й засунула їх угору на полицю, тоді всілася скраю, коло Ірини. Через хвилю підійшов якийсь кремезний сивий чоловік, років під п’ятдесят, він ніяково зиркнув на Лару.