Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Моя вершина лікарської досконалості й абсолютних знань гралася зі мною в перегони: я йшов угору, а вона зростала й віддалялася. Для сім’ї часу залишалося зовсім обмаль. Маленька Марія поспішала забрати всю мою увагу. Я пишався нею: дівчинка зростала дуже допитливою. У моєму кабінеті вона викидала вміст шаф і роздивлялася кожну річ. Я не заважав: дотик, смак – початок пізнання світу, те видиме, до якого ведуть батьки. Світ невидимого зазвичай опановуєш сам. Дитина, якій дорослі часто кажуть «ні» у рожевому віці пізнання, потім сама собі часто це повторює. Батьківський голос перетворюється на її внутрішній. Марічка тицяла пухкеньким пальчиком в ілюстрації медичних підручників і з цікавістю вислуховувала спрощений виклад побаченого.

– Наша дівчинка продовжить династію, – з гордістю говорив я Ізабель.

Дружина всміхалася, та за хвилю заклопотано поспішала до Домініка. Навіть коли йому виповнилося чотири рочки, ситуація мало змінилася. За інерцією Домінік отримував найбільшу порцію уваги від Ізабель. Вона часто засинала біля малого. Вечірня казка для Марійки входила в мої обов’язки. От і сьогодні мала уважно дивиться на мене виразними чорними оченятами.

– Тату, що ти мені читатимеш?

– Думаю, тобі треба вивчити одну українську пісеньку. «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла: я гусяток пасла, полювать ходила…» – проспівую слова з далекого дитинства. А тепер повтори, – прошу доню.

– Я лисичка, у мене є сестра. Я ніколи не сиджу без роботи…

– Ні, Марічко, ні. Ще раз: «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла…»

– Тату, а що, я сама собі сестра?

– Ні, то так потрібно говорити…

Мала совається по ліжку, зводить очі до стелі й намагається знову повторити:

– Я лисичка, я і моя сестричка, завжди маю роботу…

Боже… У душу закрадаються темні підозри щодо можливостей пам’яті моєї дитини. З хвилюванням продовжую:

– «Я гусята пасла, полювать ходила» – повтори…

– Я сьогодні пасла гусята й полювала на них… – видає моя Марічка. – Тату, а хто такі «гусята»?

– Це діти дорослих гусей… – замовкаю майже у відчаї. – «Я гусята пасла, полювать ходила»… Може, повториш?

У малої вже майже істерика:

– Тату, так що робила ота лисичка: пасла гусей чи кинула їх і пішла полювати? Чи вона полювала на них? На своє ж ніхто не полює! І ніхто ж одночасно не робить дві справи!

Та тут я усвідомлюю, що насправді в мене геніальна дитина. Як вона розумно все вибудувала! Проста пісенька мого дитинства, без якої не обходився жоден шкільний новорічний ранок, завдяки логічній інтерпретації доньки відкрилася для мене як безглуздий набір слів. Розумію, що я, навіть не прагнучи того, міг придушити свободу вибору своєї дитини та її природну цікавість. Я хотів змусити її, як бездумного папугу, покірно повторити й прийняти зовсім незрозумілий, узагалі-то, текст. Більше не змушуватиму свою дитину вчити вірші. У неї чудова пам’ять, подарована природою, – словесно-логічна, яка залежить передусім від власної волі людини. Цілую свою донечку на ніч і кажу:

– Ти права, Маріє. Той віршик не підходить тобі…

Мала виглядає змученою.

– Тату… Мені вже важко думати українською. Ти мені краще читай казки іспанською, добре?

– Добре, моє сонечко. Тато хотів тебе сьогодні навчити, та натомість ти навчила тата багато чого… Дякую тобі. На добраніч, зіронько.

Відтоді в нашому вечірньому меню лише класика. Після кожної прочитаної казки Марія дивує мене дедалі більше:

– Тату, а чому мама відправила Червону Шапочку до бабусі саму через густий ліс? Їй же було страшно, хіба ні?..

У мене немає простої відповіді на ці дитячі запитання. Мама Червоної Шапочки втратила материнський інстинкт – це точно. Напевно, діставала задоволення від психічного насильства над донькою. А може, це була сексуально незадоволена жінка, що підсвідомо не хотіла повторення своєї сумної жіночої долі для доньки й воліла, щоб вовки позбавили малу життя? А чи прагнула влаштувати своє особисте щастя? Згадую свої походи з однолітками до школи через нічний ліс із вовками. А хтозна, може, мадам Червоний Капелюх працювала, як і моя мама, на фермі і її пригноблював бригадир-наглядач…

– А як ти сама думаєш? – запитую в Марічки.

– Е-е-е… Може, щоб Червона Шапочка перестала боятися? – уважно дивиться на мене дитина.

– Як це?

– От дивись… Я колись дуже боялася хробаків, аж поки не доторкнулася до них. І мій страх зник!

– Але не всього в житті можна торкатися, Марічко. Є страшні речі, що вбивають: блискавка, отруйна змія, хвороба.