Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Отак, хлопці: і гроші ніби маєш, і магазини, і країну велику, а купити того, що треба, права не маєш. Гарні речі від простих людей охороняють. Гроші, виявляється, не ті… А чи люди не такі… А може, уся країна не така? – роздумує Віктор.

– Тихіше ти, філософе. Коло тебе і нас упізнають, і житло безкоштовне дадуть… І форму в смужку, з номером. Тоді й універмаг за щастя матимеш… – вистуджує товариша Валерій, оглядаючись навсібіч. Ну вулиці й справді без діла стоять якісь непримітні чоловіки з газетами.

Сьогодні в нас складний залік із патологічної анатомії. Потрібно знати не лише варіативні значення того, що прийнято за норму в людському організмі, а й пояснення можливих причин патологічних змін. Тисячі хвороб чатують на людину. Симптоми деяких дуже подібні, а лікування різне. Спостережливість та увага лікаря тут надважливі. Дорогою ще раз прокручую в голові латинські назви й цифрові показники. Заходжу до невеликого кабінету Тетяни Василівни. Професор піднімає голову з акуратною гладенькою зачіскою й уважно вивчає мене.

– Доброго дня, Тетяно Василівно! Можна?.. – По очах бачу, що чимось уже розчарував.

– Давайте залікову, Зайчук. Сідайте, – указує на крісло навпроти. Довго мовчить, гортає заліковку й вивчає мої досягнення. Про щось розмірковує й нарешті запитує з цікавістю у великих карих очах: – То за той навчальний рік, що ви провели у Львові, де вже встигли побувати?

– Правду кажучи, е-е-е… – розводжу руками зі щасливою й дурнуватою усмішкою, – на Личаківському цвинтарі хіба що…

– Зрозуміло… – зводить брову професор. – Чи ви знаєте, Андрію, що гарний лікар – це не лише ходяча медична енциклопедія? Хто його зна, де мають стояти його загальна ерудиція й особисті культурні надбання – попереду медичних знань чи позаду. Ваш контакт із пацієнтом… Розумієте, про що я? – допитливо дивиться на мене Тетяна Василівна.

Киваю на знак згоди… Професор продовжує:

– Блиск в очах пацієнта дуже важливий. Коли він є, то є й шанси на одужання. Ви розмовляєте з хворим про його захоплення, уподобання, а цікавість в очах дає вам сигнал: людині краще… Чи гірше… Ви поспілкувалися день, другий, третій. Аналізи можуть бути однакові, та ви з розмови краще розумітимете перебіг хвороби та способи її лікування. То про що ви, Андрію, розмовлятимете з хворими? – несподівано закінчує Тетяна Василівна.

Ніяково чухаю потилицю й не знаю, як вийти із ситуації. Нарешті в голові проблискує ідея:

– Про кіно. Кіно люблять усі… Про якусь цікаву статтю.

Професор зажурено хитає головою.

– Не смішіть мене, Андрію. Цікава стаття? У котрій із наших газет?.. Одне словом, не маєте ви про що поговорити. Це на ліжку вони хворі, а насправді – інженери, колгоспники, учителі, митці. Наскільки ви цікаві собі самому, настільки будете цікаві і їм. А ви собі як, цікаві?

Ну й запитаннячка на заліку з патологічної анатомії… Тетяна Василівна подивилася на роботу думки, яка відображалася на моєму обличчі, і простягнула заліковку.

– Сходіть на виставу в театр імені Марії Заньковецької. Зараз там такий гарний спектакль іде – «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» [2] «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1903) – психологічна драма українського письменника й театрального актора М. Кропивницького. . Сходіть, Андрію, – не пожалкуєте. Прийдете – поговоримо…

– Доброго дня, Тетяно Василівно! – лунає ззаду приємний голос.

– О, доброго дня, мій улюблений аспіранте! Як твої мистецькі справи, Володю? – аж світиться радістю пані професор.

Я прямую із заліковкою до дверей. Чорнявий хлопчина з очима кольору весняного неба спішить до Тетяни Василівни з букетиком тюльпанів. Краєм ока впізнаю фірмовий одяг із «Берізки». Ну що ж, іду і я поєднувати мистецтво з патанатомією…

Вистава дійсно була цікава. Хоч і написана багато років тому, а наче вийнята з нашого життя. На сцені русофіл Гордій, що бив клинці до багатеньких дівчат, раз за разом видавав кумедні перли, які я мотав на вус: «Чєловєк із капіталом всєгда імєєт настоящую хвізіономію у хорошій кумпанії». У мене була «настояща хвізіономія»: завдяки кремовій сорочці з «Берізки» я добре вписався в «хорошу кумпанію» глядачів. Сьогодні, як і колись, усі «хоч трохи-таки шурупалі по-руськи», а містянин Гордій уперто пропихав російську мову й культуру в село. Оті інтриги навколо кохання Оксани пробудили якесь сум’яття в душі. Та я відганяв думки про Катю: вона вже заміжня… Пихатий Гордій на сцені відверто зневажав селян, їхні звичаї. Виявляється, ще в таку давнину городяни ставили себе вище від селян. Цього мені ніколи не зрозуміти: місто без села як будинок на піску. Звідки та пиха? Місто завжди вважало й понині вважає себе головнішим. Навіть тоді, коли співає народні пісні, народжені в селі, одягає вишиванку, за якою їде в село, чи їсть сало, яке виросло зовсім не на балконі. Усе, що є в місті, починалося в селі. З його життєдайного джерела лине безперервний потік людей до міста. Через покоління містяни вже цураються села. Починають із мови, а далі з ентузіазмом шльондри продають усе, що продається. Як «його високомордіє» Гордій, що кожній багатій нареченій пропонував золотий перстень і звично освідчувався…