Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– За таке не виганяють з інституту. Та якщо ви хочете бути гарними лікарями, маєте розуміти, що ваші руки дуже цінні. Ви віддаєте їх на служіння людям. Тож як не хочете когось скалічити – не пиячте, не влазьте в конфлікти й добре спіть. Якщо добре спите, не пиячите, не дратуєтеся, та руки все одно тремтять – поки не пізно, змініть спеціалізацію.

Ми розглядаємо безліч рентгенівських знімків. На них уже безпомилково бачимо, де стопа балерини, а де – водія вантажівки. Уміємо визначати вік людини. Знаємо схеми м’язових і фасціальних шарів. Сотні рисунків оселилися в товстих зошитах. Тисячі латинських слів міцно засіли в голові. Ідеальні знання мають зростися з ідеальним умінням, як сіамські близнюки. Одне без іншого не варте нічого. Кожен із нас – це стрілка на вагах виживання пацієнта. Помічник одного з двох янголів – хранителя чи смерті. Щодня помалу ми наповнюємося важливими знаннями. Звичний алгоритм життєвого шляху: мета велика, а кроки маленькі. У медичній науці немає поділу на важливу й несуттєву інформацію. Значення має все.

Навчання забирає дуже багато часу й енергії. Постійно хочеться їсти, особливо взимку. Додому кожному з нас далеко, а стипендії вистачає лише на тридцять повних обідів. Та четвер для всіх нас голодний день. У країні, де виробництво всього розраховано й сплановано згідно з нормами споживання, мало хто в курсі того, що не можна з’їдати більше від ста з чимось грамів м’яса на день і менше ста грамів масла… Постійно хтось невтаємничений із більшим апетитом з’їдав мої й моїх товаришів м’ясо, масло та ковбасу. Усе це, як і майонез, шампанське і взагалі все смачне та якісне, – дефіцит. Щоб придбати ці товари, потрібно вистояти в довжезній черзі. Наша країна – країна довгих черг. Знайти таку чергу – теж везіння. Люди, які йшли містом і бачили чергу, спочатку ставали в неї, а вже потім запитували: «Що дають?..» Безліч часу всі ми проводимо в чергах. Партійні очільники країни, щоб прогодувати населення, придумали рибний день. У четвер в усіх кафе і їдальнях м’ясного нема зовсім. В’їдливий рибний запах лине містом. Четвер у нашій кімнаті – хлібно-бубликовий день. Добре, що хліб іще не є дефіцитом… У суботу ввечері йдемо розвантажувати вагони. За ніч два вагони на трьох. У неділю ми дуже втомлені, але ситі. Уже й не знаю, чого більше в цій ситуації – плюсів чи мінусів. Усе навчання тоді зводиться до ледачого перегукування між ліжками:

– Вікторе, як твій трапецієподібний м’яз? Мені мішки його геть розчавили…

– Ох, Андрійку, у мене він іще так нічого, а от задня група м’язів у тазостегновій області, куртка на ваті… Ну та так: ти носив, я нахилявся й складав… Валерію, у тебе м’язи ніг мають найбільше боліти, так?

– Так і є… А ще gluteus maximus [1] Великий сідничний м’яз ( лат .). … Завтра на парах хіба стоятиму…

Сергій не ходить із нами. Йому батьки передають гроші. Він добряк і часто нас підгодовує, та не хочеться цим зловживати. Хлопець сором’язливо всміхається, слухаючи скарги перемучених товаришів…

Наш Віктор – генератор ідей зі студентського виживання. Кілька разів використовував він свій дар гіпнотизера: спочатку уважно дивився продавчині в очі, потім простягав дрібну купюру, набирав повно вина й отримував велику решту. Ми йшли, не обертаючись, і спина в мене горіла. Валерій незмінно бурчав: «Ну ти і гад, Вітька». Удома вино розвіювало сором. Тверезими ми довго минали місце гріхопадіння й намагалися вигнати спогад про те наше свинство з пам’яті.

Скоро весна, і в нас пробуджуються прадавні інстинкти. В один із таких днів, спостерігаючи нашу ранкову зарядку, Віктор замислено видав:

– Гарні ми чоловіки, хлопці… Кожен як Аполлон, бог краси й кохання. Поки не одягнемося. Бо одяг в нас такий, що вся та краса до лампочки… Треба до весни змінити вигляд, – закінчив несподівано й ефектно клацнув пальцями…

Ми з Валерієм переглянулися.

– Мій мене влаштовує, – буркнув старший товариш, натягуючи светр, який зв’язала йому мама. – Те, що ми носимо на обличчі, говорить набагато більше, ніж наш одяг.

– Нецікавий ти, хоч ніби й людина мистецтва, куртка на ваті. Так ти підсилюй ефект: промовляй і обличчям, і одягом, – обурився Віктор. – А ні, то ще б кожуха зі своїх домашніх кріликів надів і так виліз на сцену до Восьмого березня. Ти ж не забув, що ми тоді виступаємо? І всі дівчата мають бути наші?..

– Я з тобою, Вікторе, – підтримую нове починання друга.

– О, малий, ти нарешті ожив! Індіанець Красивий Чорний Заєць виходить на стежку кохання! – пафосно проголошує Віктор.