Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

Проте що робити? Справді, що робити? Не повертатись же слідом за нею? Я ж не зможу заснути, знаючи, що вона поруч. «Хай собі спокійно засинає, хай усе буде так, як є», – думав я, печально ловлячи гарячими долонями жовті електричні спалахи. Простояв десять хвилин, потім двадцять, потім півгодини. Ближче до ранку повернувся. Навіть спробував заснути. Ясна річ, не заснув.

– Ти де подівся? – запитала вона зранку, сонно й невдоволено визираючи за вагонні фіранки. – Я чекала на тебе.

Приятель її знову блукав коридором, до чогось там прислуховуючись.

– Та все гаразд, – відповів я неохоче. – В тебе чоловік. Навіщо тобі це?

– Який чоловік? – образилась вона. – Це мій секретар. О боже, – кинула розпачливо, підхопила портфель, тицьнула мені до рук візитку, пішла на вихід.

Зайшов секретар, забрав решту речей, так само тицьнув візитку. Теж вийшов. Я перечитав. Юридична контора, офісний центр. Ясна річ, та сама адреса. Ясна річ, різні прізвища. Ясна річ, нічого особистого. Я так ніколи й не навчуся вірно відчитувати шрифти й знаки. Я так ніколи й не зрозумію всі ті написи і гасла, що трапляються мені в чужих щоденниках та детективних романах. Я нічого не знатиму про справжні бажання й сумніви, я нічого не винесу з випадкових розмов, я нічого не зможу дати взамін отриманій радості, я нічого не зможу взяти зі щедрих дарів, я нічого не зможу забути з почутих освідчень. Сонце буде оминати мене, як мандрівники оминають отруєні водойми. Рослини будуть пересихати в моїй присутності. Літні вечори триватимуть для мене безкінечно й нестерпно, розриваючи моє радісне безтурботне серце, ніби вивчені змалку хоробрі мисливські пси».

– Цікаві факти! – вигукує Інна Максимівна. Вона у своєму віці читає без окулярів, надто старанно тримаючи неслухняними пальцями прим’яту газету. Непідключена система для крапельниці стоїть поруч в очікуванні медсестри. – Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст!..

– Цікаво, – озиваюся зі свого ліжка, відриваючись від книжки. Про найстаріший міст я чую від неї вже втретє, але навіщо моїй сусідці про це знати? Вона сприймає прочитане ніби вперше, радість її чиста та щира.

Інша сусідка по палаті, огрядна Оксана, вдень спить сидячи на стільці, склавши руки на животі й прилаштувавши три підборіддя на безрозмірні груди («Якщо я ляжу, то вже не встану»), а ввечері, після процедур, їде додому на таксі, не забувши створити на своєму місці ефект присутності: на тумбочці – апельсин, на спинці ліжка – яскравий рушник. Дочекавшись, коли донька Інни Максимівни, невизначеного віку руденька Ірина, поведе маму на УЗД, Оксана незграбно розгортається до мене всім тілом: їй дійсно дев’яносто, цій бабці?

Не маю жодних сумнівів. Вчора вона згадувала Харків двадцять восьмого року. Справді повірити важко: двадцять восьмого року минулого століття! Інна Максимівна пам’ятає готель, де вони тоді жили з мамою, батьком та старшим братом, і сусідів по коридору пам’ятає, ігри у готельному дворі і як мама виплітала їй маленькі кіски. У цих розповідях усе залишилося на своїх місцях: назви, імена, дати. Жінка їх пам’ятає лише тому, що це було дуже давно. Моя цікавість її надихає, додає красномовства, але вона остерігається видатися нав’язливою, тому зупиняє себе коротким: «А!» – з одночасним помахом руки. Облишмо , напевно означають ці вигук і жест, що вже там говорити ! Коли їй було п’ять років, через той двір проходили цигани, і дівчинка-підліток, озирнувшись і затримавши на дітях уважний погляд, показала на неї пальцем: а ти, сказала, проживеш дев’яносто років.

– Що це було? Здатність побачити майбутнє чи вміння його запрограмувати? – міркує Інна Максимівна, згорнувши газету. – Хай там як, у найважчі часи я собі говорила: я проживу до дев’яноста років… Це було як дитяча гра: чик-чирик, я у домику… А! – помах руки, поплямленої старечою гречкою. – Коли мені нарешті виповнилося дев’яносто, я змінила платівку. І тепер кажу: я прожила до дев’яноста років, а далі як вийде.

Інна Максимівна делікатно відчуває момент, коли варто зупинитися, вона не втомлює розмовами. Та й говорить не стільки про себе, скільки про свій час. Вона взагалі з повагою ставиться до часу. «От і новий день розпочався», – сповіщає вранці. А вечорами: «Ще один день минув, спасибі цьому дню за все хороше».

Медсестрі ніяк не вдається проштрикнути їй вену. Моя крапельниця вже наполовину порожня, рука втомилася від нерухомості, а сусідці усе ніяк не можуть підключити систему.