Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

На початку літа Боб звільнився з роботи, здав квартиру двом студенткам, що збиралися на літо лишатися в місті, й на отримані гроші купив собі квиток до Нью-Йорка. Мав на меті провідати дядю Алекса, татового брата, що більше десяти років тому перетнув Атлантику в західному напрямку й пустив коріння в благословенному Новому Світі. Боб теж час від часу ділився з нами планами на еміграцію, говорив, що тут, у цій печальній країні з поганою каналізацією та розбитими дорогами для того, аби зберегти душевну рівновагу, потрібно бути релігійним фанатиком. Або войовничим атеїстом. Боб шансів не мав, тому швидко зібрався, коротко попрощався з друзями, сусідами та далекими родичами й відбув нічним потягом у бік гіркого сутінкового Заходу. Обіцяв ділитися враженнями й не забувати про коріння. На щось більше ми й не розраховували.

Перший лист від нього прийшов лише за місяць. Не вибачаючись за тривалу мовчанку й не висловлюючи захвату з приводу побаченого, Боб відразу ж констатував: «З чого складаються наші розчарування? З надмірних очікувань і недостатньої витримки. Часто ми проживаємо найсолодші миті свого життя, навіть не здогадуючись про їхнє дійсне наповнення. Зазвичай нам куди простіше й звичніше надавати речам та явищам значення, що стосується перш за все наших передчувань, наших уподобань, наших претензій, проте аж ніяк не природнього для цих речей і явищ стану. Ми закохуємося у власні химери, ми розчаровуємося у власних фантазіях, ми жорстоко розлучаємось, а потім гірко побиваємось за нашими ілюзіями. Єдине, що нас у всіх цих випадках виправдовує, – ми справді при цьому любимо, щедро своєю любов’ю ділячись. Навіть якщо ніхто, крім нас самих, про це не здогадується. Навіть якщо про це не здогадуємось ми самі.

З усіх численних карколомних подій, що трапились зі мною від початку цієї дивної подорожі, найбільш болісна й найбільш невиправна сталася першого ж вечора. І все через мою нічим не виправдану любов до шляхів сполучення. Уяви собі, – писав Боб, – верхнє купейне в кінці вагона, чорнильний червневий вечір, вікна, прочинені в ніч, і тисячі солов’їних горлянок, що, здавалося, співають просто з платформи. Птахи, ліхтарі й павутина робили повітря липким, ніби цукрова вата, і, глибоко вдихаючи його, це нічне червневе повітря, можна було відчути на піднебінні солод ночі, палений цукор тепла.

Коли вони зайшли, я сидів і дивився в темряву за вікном. Навіть не розгледів їх спочатку. Світильник вихопив світле пасмо її волосся, підведені темним очі. Була десь мого віку, але мала, очевидно, пристойну роботу, що додавало їй солідності, себто зморшок під очима. Недбала, проте насправді дорога зачіска, легкий светр, джинси, кросівки. Головне – чорний портфель, напханий документами. Я чомусь подумав, що, якби їй трапилось тонути, вона б пішла на дно, не випускаючи цей портфель із рук. Втомлено привіталась, на мить затримавши на мені погляд. Зелені очі, гострі вилиці, серйозний зацікавлений вираз обличчя. Він зайшов слідом, виглядав менш притомно, проте більш солідно – літній піджак, біла сорочка, світлі брюки, фірмове взуття. Заніс велику торбу, мабуть, зі спільними речами. На мене навіть не поглянув. «Цікава пара, – відразу подумав я. – Не схоже, щоби були одружені, – надто вже він старанно вкладав торбу на горішню полицю. Скоріше за все, близькі приятелі. Себто сплять разом у вільний від роботи час».

Тут вона щось коротко йому нагадала, й він засміявся, легко торкнувшись її руки. Вона ледь помітно повела плечем. «Точно, – подумав я, – неодружені. Можливо, вибираються куди-небудь на вихідні, ховаються від світу, тікають туди, де їх ніхто не впізнає». Але тут задзвонив її телефон, і, доки вона копалася в портфелі, він подивився на номер, відповів. Привітався, вислухав, попросив передзвонити. «Та ні, – відразу ж здогадався я, – напевно одружені. Чого б це він відповідав на дзвінки з її телефону? Все з ними зрозуміло – нормальна пара, що якимось чином не перерізала одне одного з нагоди десятилітнього ювілею одруження. Всім добраніч», – подумав я і вже зібрався було лізти на свою полицю, аж раптом вона мене зупинила.

– Почекай, – сказала, – на, подивись.

І сунула мені свій телефон.

– Це я на відпочинку, – пояснила.

Я подивився – джинсові шорти, червоний купальник, стрункі ноги з ледь помітними синцями на литках. Схоже, вона ходить в зал. Або просто бігає.