Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

На радарах у цьому місці порожньо, проте диспетчер починає помалу усвідомлювати, що його не розігрують.

Шоу триває. З півдня до аеропорту Бориспіль підлітає турбопропелерний Ан-24, рейс 1726 із Одеси. Диспетчер схиляється над радаром, пожираючи поглядом квадратик із підписом 1726. Він розуміє, що турбопропелерний Ан-24 летить повільніше за реактивні «Boeing» чи «Airbus», а отже, пілот має більше часу, щоб стежити за різними капостями на ешелоні. Попри це він тривалий час не наважується ввімкнути мікрофон.

◀ Угорі – реальні розміри і вигляд геліостата; внизу (у тому ж масштабі) – спрощена модель, яка показує, яким мав би бути апарат, якби Тихон розрахував його правильно (3D-реконструкція з газети «Сільські вісті» на основі матеріалів, наданих прес-службою Міноборони України)

Рейс 1726 обзивається першим:

– Диспетчерська…

– Так, борт сімнадцять-двадцять-шість.

– Я мушу вам дещо сказати.

Диспетчер перехрещується сам і перехрещує мікрофон:

– Кажіть.

– По-моєму, донецькі придумали новий спосіб ховати трупи від міліції.

Диспетчер із усього маху торохкає лобом об стіл. Колеги занепокоєно косяться на нього. Хтось підхоплюється і кличе начальника зміни.

– 1726, опишіть, що ви бачите… навіть якщо вам здається, що такого ви бачити не можете.

– Спостерігаю худорлявого хлопчину років двадцяти. Ширяє тут на стільчику.

– На стільчику?

– Підтверджую.

– 1726, він намагається подати якісь знаки?

– Диспетчерська, я думаю, він мертвий.

– 1726, ч… чому ви так думаєте?

– Сумніваюсь, що живий на таке погодився б…

Бідолашний диспетчер усвідомлює, що безповоротно з’їжджає з глузду.

Підходить старший зміни. На радарі повз аеропорт кволо сунеться приватний літачок. Він не заходить на посадку, просто тримає контакт із контрольно-диспетчерським пунктом, оскільки пролітає повз повітряну зону аеропорту.

Скрипить радіо:

– Диспетчерська… у вас тут… е-е-е… я навіть не знаю… е-е… як вам сказати…

– Та кажіть уже, як є, – схлипує диспетчер.

– Тут хлопчина… е-е-е… на табуретці… знаю, в це важко повірити, але це так… е… і ще в нього собака… Мені здається, вони… е-е-е… заважають… нормальному руху повітряних суден.

– Який іще собака?! – Диспетчер починає плакати.

– Я не розбираюсь у породах… здається… е… бульдог.

Начальник зміни хапається за мікрофон:

– Він – труп? Цей, що на табуретці?

Пілот прайват-джета:

– Він – придурок… е… якщо додумався вибратись на таку висоту без літака.

Диспетчера починає колотити в істериці…

– Зиновію, вставай!

– Ге-е…

– Вставай! Чуєш? Твій Степан полетів!

– Йдіть на хер…

Хтось із сусідів відважився і заліпив два розмашисті ляпаси Ревуну. Лясь-лясь!

– Га?! Що?! – Чоловік нарешті сів на ліжку.

– Прокидайся, чорти б тебе забрали! Стьопа полетів!

– Куди полетів?

– Туди!

Зиновій Гордійович несамохіть задер підпухле після сну обличчя і подивився на стелю.

– Що? Що ви, в біса, мелете?

– Полетів, я тобі кажу! Зиновію, твій син ПОЛЕТІВ!

– Мамо рідна, туди?! О Боже! – Зиновій пополотнів від лячної здогадки, губи посіріли. – Стьопа помер?!

– Та ні!.. – Сусід мотнув головою і замислився. – Ну, принаймні відлітав він іще живим… – І взявся переповідати все, що на той час спромоглися витягти з Мар’янчика Тихого.

Остаточно очунявши, Зиновій Ревун помчав у сарай заводити І-153 – рятувати сина. На жаль, поршневий двигун, який простояв у хліві майже два десятки років, завести не вдалося, біплан навіть не чмихнув, тож усе, що міг вдіяти Зиновій, – це бігти за вітром і виглядати Степана в небесах. Через півгодини до нього приєдналися найближчі друзі й родина, а ще через годину за Стьопою чесало все село.

Вітер помінявся, і геліостат понесло на захід, до Дніпра, що врятувало Стьопу від вельми небажаного загострення ситуації, оскільки очманілі диспетчери в Борисполі вже готувалися закрити аеропорт і викликати винищувачі. Через дві години крізь шви в нейлонових кулях вийшло достатньо гелію, і геліостат нарешті почав знижуватись. О 12:10 його вперше помітили у повітрі, а ще через двадцять хвилин під зачарованими поглядами всіх ста сімдесяти восьми односільчан Степан Зиновійович Ревун плавно опустився на поле за двадцять кілометрів на захід від Бабариків, завершивши свій перший у житті політ.