Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Біля входу брат обійняв мене за плечі, і ми увійшли в дім, так само назустріч вибігли всі діти, наявні в домі, тобто цілий засів, а роздольна братова заохала й радісно розцілувала мене в обидві щоки.

Далі знову все відбувалося, ніби все було пильно розписано, із тією однак різницею, що Іван Михайлович не пив, хоча мене вгощав.

– Сказати по-правді, - рокотнув він, – аж кишки болять, так хочу з тобою випити. Але не бажаю більше інци… інци… як це кажуть, матінко?

– Інциденту, батечку, – лагідно обізвалася Марта Йосипівна.

– Бачиш, Тодосю, мене вчили погано, от ці мудрасні слова з голови й повипадали. А Марта Йосипівна всі їх знає, бо вона в мене мудрасна.

За столом цвіло кругле, як сонечко, чи як гарбуз, чи як таця, чи як велетенська монета, бо ніби відливало міддю, щасливе обличчя Марти Йосипівни. Але брат увіч блазнював, бо освіту мав достатню, з успіхом навчався в Київській академії і вільно говорив, читав і писав латиною, окрім того пробував якийсь час на певній, хоч і невисокій, службі в Петербурзі, а тут розігрував із себе простачка, зовсім не дбаючи, що я про рівень його освіченості добре освідомлений, бо знав його ще з Петербургу. Але брат – природний актор і, не маючи застосування цьому таланту, любив розігрувати ролі в житті, на ходу вигадуючи ефектні сцени. Дві я вже пережив, що ж приготував тепер?

Зрештою, після нуднющого обіду, за яким Марта Йосипівна нуднюще оповідала про чудові, як вона визначила, витівки й подвиги їхніх дітей, ми знову опинились у знайомому мені кабінеті. Спершу брат перевірив, чи його мудра половина не підслуховує під дверима, а тоді довірливо прошепотів:

– Здивувався щодо інциденту, хи-хи! Зрештою, тут зовсім не смішна річ. Марта Йосипівна поринає, як камінь у воду, у глупоту. Відає це й переживає, особливо при гостях. Отож я їй і підігрую, особливо з оцим "інцидентом", бо крім цього мудрасного слова іншого не знає, а вивчити не може. Отож вибач їй, бідолашній!

І тут двері раптом розчинилися і в них постала роздольна постать Марти Йосипівни.

– Це ви не з мене смієтеся? – підозріливо спитала.

– Не з тебе! – несподівано ревнув Іван Михайлович. – І як посміла встрявати в нашу чоловічу розмову? Я розповідав братові непристойного анекдота. Хочеш і собі послухати?

На круглому обличчі в дверях відбився справжній переляк. Жінка витягла руку й почала хрестити в повітрі.

– Свят! Свят! Свят! Але ж, Іване Михайловичу! Чи ж ви пили? За столом, по-моєму, ви не пили!

– Не пив за столом, зате випив перед столом! Досить з тебе?

Я відзначив і цю особливість: говорив жінці "ти", а вона йому чемне "ви" – мабуть, у цьому домі, як, до речі, в багатьох, не голубині подружні стосунки. Цікаво, що Варвара щодо цього мене не попереджувала, а жінки такі речі, напевне, відають.

– Але ж, Іване Михайловичу, – жорстко сказала жінка, при чому її кругле лице стало як крижана мідь, – ви чудово знаєте, що коли вип’єте, знову будете ганятись за братом із собаками. А потім робитимете прикрості й мені. Він хвалиться своїм розумом, – звернулася довірочно до мене, – а сам такий же дурний став, такий дурний! Ви чули: не може запам’ятати слова "інцидент", а тільки вип’є, на цьому слові все спотикається, і я мушу йому підказувати.

– Геть! Геть, лахудро! Геть, шудре проклята!

– Я, до вашого відому, не шудря, а законна ваша жона, – спокійнісінько обізвався смиренний голосок. – І не маєте права й підстав називати мене шудрею.

Тоді Іван Михайлович зірвався на рівні і з басовитим ревом кинувся до дверей. Але вони миттю заплеснулися, і з того боку зарипів ключ у замку – Іван же Михайлович із розгону врізавсь об двері, а тоді став і затрусив по-кінському головою. Я гадав, що він у такий спосіб приходить до тями, але він реготав, тільки беззвучно.

– Отаку біду маю, – сказав спокійно. – Тепер вона нам дасть спокій.

Він усівся в крісло й почав натоптувати тютюном люльку.

– А як звідси вийдемо? – спитав я.

– Сама відчинить, – брат викресав вогню і солодко втяг у себе дим. – Попобігає, попобігає, а тоді й відчинить. Попрошу тебе, брате, це наші родинні болячки, отож не винось сміття з хати… То що там пишеш? – останню фразу брат сказав ніби байдужно, але зирнув вивідчо.

– Коли й це відаєте, – озвався я, запалюючи люльку, – то добре знаєте, що пишу. Задля цього до вас і приїхав.

Уже був майже певний, що це Варвара його оповісниця.

– Хочеш продовжити пісню отого вар’ята Петра? – тим-таки роблено байдужим голосом спитав брат. – Дещо з того схвалюю, наприклад: складав наш родовід і збирав щодо того звістки, а дещо й ні: оте писання історії Малоросії. Малоросія вже в гробу й давно, як і предки наші, але ми, живе насліддя предків наших, існуємо, а насліддя Малоросії катма і вже ніколи не буде, бо історія Малоросії влилась у російське море, як ріка Дніпро у Чорне, Дніпро потужна річка, а де його вода в Чорному морі, знайдеш? Цього тобі жоден географ не скаже. Щось хочеш заперечити?