Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Чи ж така вона негарна, ота Настуня? – спитав обережно.

– Тобі з негарною не можна одружуватися, як і з гарною, – мудро прорекла бабця. – З гарною загризешся, а негарна цілий вік мститиметься тобі за красу твою. Треба тобі такої як Настуня, а вона саме враз.

Зазначу, що цю науку: не шукати гарної жінки – добре засвоїв, як я вже казав, передусім, мій батько, того ж навчав і нас.

Андрій мовчки перевів погляда на батька.

– Слухай матір, слухай! – підморгнув той. – У таких речах вона має розум.

– А в інших речах не маю розуму? – верескнула бабця – була надто швидка до запалу.

– Це вже як-коли, – дипломатично сказав дід, і вони із сином розсміялися.

– Дуже хвалишся своїм розумом, – озвалася мирніше бабця. – А коли що – без бабського, як без штанів.

Бабця за словом до кишені не лазила, а кишеня в неї була у запасці, велика й глибока, але що там ховалося, ніхто не відав, хіба знали, що були там усі ключі, що відмикали всі явні й потаємні двері в домі, - бабця ж ніколи ключів на виду не носила і в цьому не була схожа на нашу матінку.

– Зі мною поїдеш, з батьком чи сам? – спитала бабця все ще сердито.

– Коли б поїхав з батьком, він дбав би про свого інтереса, – розважно відказав Андрій. – Коли б поїхав із вами, мамо, то ви вже домовились і коли б дівчина мені не сподобалася б, було б вам не з руки. Отож маю їхати сам: якщо дівчини не вподобаю, то й тікати самому сподобніше.

– Це як я свого часу втік, – хмикнув дід.

– Він і досі жаліє, що не одружився з тією шудрею, – сердито сказала мати.

– Але ж я від неї втік? – прискалив око дід.

– І маєш щастя, що втік, – сказала мати, ніби печатку до документу приплеснула. – Оно поглянь, які в тебе славні діти!

Отож він, дядько мій Андрій Петрович, скинув спудейську халамиду, вдяг розшитого сріблом каптана, накинув легку й лискучу опанчу, одяг шапку із розрубом над лобом, оторочену коштовним хутром, – було це під осінь, озув нові сап’янові чобітки, прикрасив бока шаблею, а коня добрими рондами – і в матері на те чудове перевтілення аж сльоза на око вибилася, а батько з гордістю сина озирнув, подумавши, що перед таким не встоїть жодна Настуся, але хто зна, чи буде за таким отій Настусі солодко, адже з-під шапки зоріли гострі орлині очі, а губи свавільно заломувалися.

– Може, хай з тобою поїде хтось із козаків? – спитала мати.

– Е, ні, - сказав, уже сидячи, ніби влитий, на коні, Андрій. – У таких справах, мамо, собі товариша не потребую.

І він спокійно та розважно виїхав у розчинені заздалегідь ворота…

Отаку візію я мав, їдучи лісом до брата свого Івана Михайловича, склавши її з розповіді Варвари і з запису брата Петра й домалювавши те, чого бракувало, із уяви. Адже, дядько тоді виїхав не просто на оглядини нареченої, а назустріч із великими випробуваннями долі своєї, що увіч доказало: мати його володіла немалою проникливістю, а він не мав її ані на мак. Однак це вже властивість молодості: нерозважливість їхня стає тим початком, від якого людина починає плести власну нитку долі, а відтак стає сама собою. Бо коли б молоді завжди і в усьому слухалися старих, вони стали б їхніми блідими тінями, а потім у синах своїх чи внуках перетворились у тіні зникомі, бувши живими й здоровими в тілі.

Трохи турбувався, як зустріне мене брат, але все відбулося точнісінько так само, як і того разу. Тобто Іван Михайлович ніби мене чекав (а я й тепер поїхав без попередження), і з’явився на ганку відразу ж, як повіз заїхав до двору й рушив мені назустріч, широко розкривши обійми з освітленим обличчям.

– Нарешті, нарешті! – зарокотав пропитий бас. – Давно пора приїхати, а тебе нема й нема! Казна-що вже почав думати.

– А що значить: казна-що? – спитав я, коли він відвів мене від себе після обіймів і, тримаючи руками за плечі, любовно розглядав.

– Казна-що – це і є казна-що! – прогув бас. – А тепер – у дім! Там тебе чекають, не дочекаються!

– Хіба знали, що приїду?

– Ну, Тодосю, – пророкотав докірливо бас, – мусиш звикнути: я все про всіх знаю. Відаєш, як мене тут прозивають? – він шепнув останню фразу, надмірно наблизивши обличчя до мого. – Звідувач.

І його бас задвигтів розкотистим реготом.

– Це мене так зіпсувала матінка, – сказав добродушно, ведучи під сходи.

Я мимоволі подумав: а чи не є його оповісницею Варвара, адже тільки вона одна знала, що поїду до Івана Михайловича. Зрештою, які були стосунки у сестри з Іваном Михайловичем, я до кінця не збагнув – на перший погляд ніякі.