Богдан Жолдак - Нестяма

— То ви виходить, ще й художник?

— Самоук, — зашарівся той.

— А от скажіть, — мовив один гіпертонічного кольору, — а що це у вас за прізвище таке — Адольфович?

— Батько мій одего із поволзьких німців, — тихо видавив чоловік те, про що довідався од матері.

— Яких ще таких поволзьких німців? — настовбурчився той. — А може, ви, пробачте, із яких єврейських кровєй?

Василя як підкинуло:

— Я?! — обурився. — Я з інших поволзьких, що я одего од звонка до звонка провів лічно всю війну на Волзі! От яких я кровєй, многократно мною й пролитих — зі Сталінграда!

І він гордо випнув на грудях орден «За оборону Сталінграда» так, що президія знітилася, бо в неї ні в кого такого не було.

— Ну то почепіть поруч із вашим орденом ще одного, — голова президії пленуму урочисто посміхнувся і вправно чиркнув пером по паперах, — вітаю вас із врученням «Ордена перехідного прапора соціалістичної Праці»!

І хотів уже потиснути руку, коли раптом перепитав:

— А чого це у вас такі куці вусики під носом? — він тягнув паузу. — Я би порадив вам зголити їх, Адольфовичу.

— Вуса такі само, як у комдива товариша Ворошилова, — ображено прошепотів чоловік.

— І чолочка така в нього? — кивнув він на клиноподібний Василевий чубчик. — Як по-дружньому, то я би порадив одстригти і це.

Чоловік згідно закивав і поспіхом потиснув протягнуту долоню, а потім вкривався потом, доки йому на відлоги чіпляли високу відзнаку.

Спускався точеними малахітовими сходами без поспіху, бо його мучила думка: «Одего Сталін після Великої Перемоги взяв і скасував ураз усі орденські виплати героям, а от за новий Орден — чи скасує, чи ні?» Тривожно зиркав на яскравий лацкан: «Та Бог з ним, все одно дітусі тата дужче шануватимуть». Хукнув на металеву поверхню відзнаки й потер рукавом.

Посміхнувся, бо вже бачив, як його трійко синочків по черзі бавитимуться сяючою нагородою, як радітимуть з цяцьки всі троє, чубатенькі такі, несподівано чорняві, з глибокими темно-карими очима.

Тут він побачив себе у велетенському лискучому дзеркалі, різьблений граніт рами відтінював ефектно відображену фігуру, Василь озирнувся — анікогісінько в мармурових коридорах, усі пішли на пленарне засідання; він одкинув наперед клинець чубчика, хвацько ляснув підборами й несподівано рвучко і прямо викинув перед себе вгору праву долоню:

— Служу Радянському Союзу! — майже вигукнув він.

І змахнув за це сльози подяки.

Коли Сталін помер, то комісію похорону очолив М. Хрущов і був вражений, що особистих речей у вождя виявилося геть трохи: зужитий кітель, люлька, клепаний казан із рештками вареної квасолі (лобіа), а головне, пара жіночих (!) протертих капців... Істориків іще й досі мучить питання — а чиї вони, власне, адже дружину свою вождь поховав ще до війни?

— Дебілшовики, — прошепотів Сталін після зустрічі зі старими грузинськими компартійцями.

Усе відбулося не так, щось тут сталося з колишніми соратниками, в них відчувалися нові претензії до старих тез. Сталін нервово вийшов з обкому й рушив до авто.

— Коба! — гукнули його старим партійним іменем; так-так, цей псевдонім йому подобався більше, аніж попередній «Сосо», бо той звучав у російському варіанті не дуже пристойно.

Крізь натовп аж до лінії охорони протиснувся Сіртаха-рукітанудзе, махаючи рукою, старий друзяка по ще батумських пересилках. Чи туруханських? — він не встиг пригадати, бо з іншого рукава в того ветерана партії виковзнув на мотузці маузер, куля вилетіла раніше, ніж агенти перепинили, вона мала додатковий стрижень із надтвердого металу на випадок у вождя панцера і, проломивши кірасу, вдарила точно в серце, Сталіна кинуло на руки оточення, упав він уже неживий — легка миттєва смерть, вартові збили з ніг Сіртахарукітанудзе — і вчасно: з верхівок будівель ударив снайперський залп першого етапу, поцілені не встигли попадати, як гримнув залп снайперів другого ешелону прикриття, про всяк випадок ліквіднувши стрільців першого; юрба народу, що складалася переважно з перевдягнутих енкаведистів, тих, котрі охороняли вождя од охорони, умить запхала по автівках усе, що впало на бруківку, ревнули мотори безлічі «Паккардів» з однаковими номерами та шоферами — й ураз майдан став порожнісінький, навіть пилюка з нього вся війнулася за кавалькадою.

Старого грузинського більшовика притягли в кремлівські підвали доволі неушкодженого, бо слідчі весь час стримували одне одного не скалічити, адже треба ще з’ясувати, хто це виготовив з харківського «побєдіту» кулю для маузера.