Дэниел Киз - Війни Міллігана

— Ні-ні. Це ж помаранчевий сік. А нам треба виноградний. Його дають на обід. Я вже придумав, як ми його візьмемо.

— Так-так, — нахмурив Ґейб брови, — виносите хліб під сорочками? Плануєте вкрасти сік? Господи, що ви, в біса, задумали?!

— Друже мій велетню, — відповів аллен, ховаючи ще один шматок хліба під сорочку, — ми робитимемо випивку.

— З хліба і соку?

— Ага. Тому візьми з собою хліба в кімнату. Якщо пощастить, то в суботу у нас буде стільки бухла, що можна буде споїти всіх, у кого ще лишилися мізки.

— Це як той шмурдяк, що роблять у в’язниці?

— Приблизно. Нічого вишуканого, але нам згодиться. Після обіду вони повернулися у відділення і сховали більш як буханку хліба у шафці аллена. Ґейб сів на унітаз, склав ноги на ліжко й закинув руки за голову. Річард тихенько примостився на ліжку, допиваючи свій «Кул-Ейд», а Боббі та аллен пили каву.

— Ну, професоре, розкажіть, як же ми пронесемо сюди сік.

— Ми вкрадемо кілька пакетів з катетерами у медпункті. Вони доволі міцні.

Ґейб не второпав:

— Що за пакети з катетерами?

— Пакети для сечі, дурень, — пояснив йому Боббі. — Як на нозі у старого із зеленою табличкою на дверях!

Ґейб скривився.

— Ні-ні, все нормально, вони стерильні, — пояснив йому аллен. — Використані ми не братимемо.

— А, зрозумів, — нарешті дійшло до Боббі. — Ми закріпимо їх під сорочками й пронесемо сік у них!

— Ага. Тепер лишилося придумати, як поцупити пакети.

— А, це я владнаю, — сказав Ґейб. — У обід будуть, — він підвівся й вийшов.

— Ну, значить, найскладніше ми вирішили, — підсумував аллен.

Річард реготнув. Боббі почухав носа.

— Сподіваюсь, усе вийде. Після того лайна, що випало на нашу долю, випити не завадило б.

До обіду Боббі й аллен грали у шахи. Дошка хиталася на ліжку, але це не заважало. Річард торкнувся ліктя Боббі, питаючи дозволу налити собі ще «Кул-Ейду» — той не заперечував.

Коли малий вийшов, аллен з Боббі обговорили, як важливо підготувати його до самостійного життя, перш ніж Боббі переведуть у в’язницю. Вони погодилися, що його треба «навчити літати», тобто виштовхнути з гнізда, але слід дочекатися слушного моменту. Боббі вважав, що найкраще зробити це після слухання у справі Річарда — він пробуде тут ще кілька тижнів, перш ніж владнають усі формальності й відправлять його додому. Знаючи, що скоро буде вдома, він легше перенесе удар. А там про нього хтось подбає, вважав Боббі, бо Річард усім подобається.

Тут повернувся Річард з «Кул-Ейдом», всівся біля ніг Боббі, і гра продовжилася.

За десять хвилин до полудня у кімнату увійшов Ґейб.

— Скоро на обід, хлопці, — оголосив він, дістаючи з-під сорочки три пакети з катетерами. На його обличчі сяяла бешкетна усмішка.

— Як тобі вдалося? — спитав Боббі.

— То пусте. Головне, що я їх приніс, еге ж?

— Те, що треба! — оглянув їх аллен.

— Чорт забирай, зробімо це! — вигукнув Ґейб.

Усі троє закріпили пакети під сорочками. Річард радісно сплеснув у долоні.

— О-о-обід! — заволав наглядач.

Вони приєдналися до цівочки пацієнтів, що рухалася до кухні. аллен відчув викид адреналіну: він ризикував результатами свого слухання в суді і, якщо чесно, і сам не знав, навіщо це робить. Доктор Кол завжди казав, що в нього схильність випробовувати долю…

— Так, спочатку треба покришити хліб, — сказав аллен, коли вони повернулися з обіду.

Боббі під пильним поглядом Річарда займався хлібом, а Ґейб стежив за дверима.

— Ось так. Тепер складаємо весь хліб у пляшку з-під молока й сиплемо всю пачку цукру — у нас тут грамів триста. У хлібі є дріжджі, а якщо додати цукор і виноградний сік — усе це почне бродити та створюватиме тиск. Що краще воно бродитиме, то більше утворюватиметься алкоголю. Це те саме, що й зерновий спирт — наприклад, кукурудзяне пиво…

— А тиск від бродіння не розірве пластикову пляшку? — перервав його Ґейб. — Вона не вибухне?

— Про це не турбуйся, — аллен витяг із шафки гумову рукавичку. — Я поцупив це зі смітника, але добре вимив, — він натягнув рукавичку на горло пляшки. — Отак. Рукавичка забиратиме зайве повітря, але частково зберігатиме необхідний для процесу тиск.

Боббі потягнув за гумовий палець і відпустив.

— А можна потім додати більше соку?

— Звичайно, якщо треба буде. Лишилося тільки знайти місце, де це лишити, поки природа не зробить своє діло. Це днів вісім. І треба час від часу випускати зайвий тиск із рукавички. Ходитимемо по черзі.

— Та де ж ми це сховаємо? — спитав Ґейб.