Дэниел Киз - Війни Міллігана

Біллі було складно в це повірити. Він думав, що психіатри збожеволіли.

Після того першого разу у в’язниці він час від часу знов виходив на сцену в лікарні Ґардінґа, а потім і під час терапії у Афінському центрі. Після переведення до Ліми інші наново помістили його у ментальний кокон, щоб захистити від небезпек цієї установи.

Біллі-М вийшов з кімнати й озирнувся. Навколо все було дивним. «Щоразу, як я прокидаюся, — у мене неприємності. Щоразу, як я прокидаюся, мені кажуть, що я щось накоїв».

Йому хотілося побачитись із Мері. Вона писала, що їй уже краще і що її виписали. Біллі дуже хотів би, щоб вона приїхала провідати його в Лімі — йому стало б легше у її присутності.

Почулося брязкання ключів. Він повернувся й побачив, що до нього йдуть двоє наглядачів. Той, що нижче, сказав:

— Ось де він, Карле.

— Стань на шухер, — відповів інший.

Низький кивнув і став біля дверей у головну залу. Карл наближався. Біллі-М побачив, що з-під його картуза звисає довге кучеряве волосся. Він підійшов та сперся однією рукою на стіну у Біллі-М за спиною. Його сорочка смерділа потом.

Господи, хоч би він мене не чіпав…

— Міллігане, я хочу поговорити про дещо, це вкрай важливо для тебе, — відсутність переднього зуба робила його усмішку схожою на вищир.

— Про що? — він намагався не виказати страху.

Усмішка зникла, вищир лишився, голос став серйознішим:

— Про твоє здоров’я.

— Що ви маєте на увазі? — Біллі-М пробував відсунутися від нього.

Карл витяг з-за спини ручку від швабри й підніс її до підборіддя Біллі-М, притиснувши його до стіни.

— Такі психи, як ти, довго тут не живуть. Якщо ти хочеш зберегти здоров’я, виродку, тобі потрібне «в’язничне страхування від нещасних випадків» Карла Льюїса, — він опустив дрючок та постукав ним об долоню іншої руки. — Хтозна, коли саме до тебе ззаду підкрадеться якийсь недоумок та жахне стільцем об голову чи переріже горлянку уламком скла. І думаєш, йому потрібна для цього причина? Ні. Може, йому просто не сподобався твій вигляд. Ти навіть не уявляєш, на що здатні психи за шоколадний батончик. Якщо гратимеш за правилами — я можу зробити так, що з тобою такого ніколи не трапиться.

— Й-як?

— Ти всього лише гидкий жалюгідний ґвалтівник. На твоє життя всім начхати. Я знаю, що ти продаєш картини, а значить, можеш заплатити. Так от, перші п’ятдесят баксів віддаси у п’ятницю. І не жартуй зі мною, виродку, — він плюнув Біллі-М під ноги, розвернувся й пішов геть разом зі своїм приятелем.

Біллі-М з’їхав по стіні на підлогу. У коридорі більше нікого не було. Ноги трусилися. Хотілося вбити себе. Так само, як тоді, коли йому розповіли, що він заподіяв тим трьом жінкам. Але ні. Мері якось сказала: «Ти маєш жити, Біллі. Одного дня ти зможеш повернути борг суспільству. Тебе вилікують, і ти знов зможеш жити. Вільним і цілісним».

Доктор Кол теж порадив йому: «Зіграй з ними в їхню дурну гру й виживи, Біллі».

Аби тільки Учитель повернувся…

— Я ще не безнадійний, — прошепотів він. — Я не програв. Я ще можу битися.

— О соле міо… Тут з лайна лимонад…

О соле міо… Поцілуй мене в зад…

Перегородки по груди висотою у напареній душовій кімнаті ледь забезпечували приватність. На відміну від окремих душових у відділенні № 22, тут, у «А», була одна велика кімната, де з отворів труби на стелі лилася вода. Здавалося, цю трубу хтось обстріляв з дробовика. Усю кімнату такий душ покривав не надто рівномірно, але були три кабінки, куди дуже точно потрапляли три окремі товсті цівочки.

— Фі-і-ігаро говіга-а-ало… Фі-і-і-ігаро…

Тенор належав Боббі Стілу. Його кучеряве волосся намокло, і він став ще більше схожим на мишу. Посеред кімнати була дірка водостоку, і Боббі заткнув її ганчіркою, тож усі вже борсалися у спільній ванні по литки у воді. Боббі співав і сміявся, наче дитина у калюжі під дощем.

Увійшов аллен, і він почервонів — його заскочили зненацька в імпровізованому аквапарку.

— Е… Біллі… той… Як тобі у нашій дурці? — схвильовано запитав він.

— Бував я і в кращих місцях, — мовив аллен, займаючи сусідню кабінку й починаючи намилюватися.

Боббі перестав червоніти. Завдяки його маленькому зросту перегородка приховувала його аж по шию.

— Я багато про тебе читав. Як же так вийшло, що ти опинився тут?

— Це довга й не дуже цікава історія, — відповів аллен. Він знав, що Боббі запитав це для годиться.

Боббі сперся руками й підборіддям на перегородку.