Дэниел Киз - Війни Міллігана

— Привіт! У тебе все нормально?

Шокований, аллен підняв голову й побачив стрункого чоловіка з бородою та темними очима.

— Слухай, а… а ти випадково не той хлопець з купою особистостей? Про тебе розповідали по телевізору. І в газетах писали, — чоловік і не звернув уваги, що аллен не відповів.

аллен кивнув, намагаючись вигадати, що ж відповісти.

— А я з сорок шостої камери — ми сусіди, — продовжив він. — Сорок п’ять і сорок сім — аллен закарбував це у пам’яті. Чоловік сів поруч.

— Я бачив твої картини в журналах. І по телевізору. У тебе чудові пейзажі! І натюрморти теж. Я й сам трохи малюю, але до тебе мені далеко. Може, ти даси мені якось кілька порад? Звісно, якщо у тебе буде вільний час.

аллен подумки всміхнувся фразі «вільний час», але продовжував мовчати. Чоловік дивився на нього, чекаючи згоди, і зрештою аллен вичавив з себе:

— Так, звісно, тільки я малюю лише портрети.

Чоловік усміхнувся вже тепліше.

— Слухай, ти розслабся трохи. Це та ще діра, але ти звикнеш. Не переймайся щодо товстуна Оггі, а от містерові Фліку довіряти не варто. Це отой, лисий. Він лиже зад директору. Я тут три роки і зістарився лише на десять. Мене звати Джоуї Менсон, — він підморгнув, підвівся й пішов геть, махнувши рукою, мовляв, розслабся.

аллен струсив попіл з цигарки і пішов шукати свою кімнату. У сорок сьомій було повно незнайомих речей, тож він пішов у сорок п’яту. Тут на шафці скотчем були приклеєні фото матері Біллі, а ще сестри й брата. Між шафкою і туалетом аллен виявив паперовий пакет зі своїми особистими речами, а ще — кілька зім’ятих листів, адресованих Вільяму Міллігану у відділення № 22. Вочевидь, його недавно перевели у нове відділення, бо якби він був тут давно, Джоуї Менсон уже був би з ним знайомий. Це вже краще: значить, ніхто тут не чекає, що Біллі має його знати.

У двері гучно постукали. аллен повільно відчинив і відсахнувся назад: закриваючи собою весь прохід, на нього дивився двохметровий Голіаф. Чоловік важив, мабуть, кілограмів 130 і мав величезні руки. Такий запросто ламає людям кістки!

У одній руці він тримав пластиковий бідон з холодним чаєм, а іншу простягнув для привітання.

— Привіт, я Ґейб.

— Я Біллі, — відповів аллен і потис його гігантську долоню. Голос у нього був знайомий. Мабуть, це він в обід порадив Оггі наїстися лайна — він один був достатньо великим для такого.

Незважаючи на загрозливі розміри й неголене обличчя, його рідке русяве волосся і блакитні очі справляли приємне враження. Не Голіаф, а швидше Давид.

— Сподіваюся, ти не зек у пересилці, — сказав Ґейб м’яким приємним голосом.

— Не знаю, — знизав плечима аллен.

— Якщо не знаєш — значить, точно не зек. Я боявся, що ти зек. У нас у відділенні «А» давно не було новеньких. Двадцять один місяць. А значить, ми, пересильні Ашермана, скоро поїдемо назад у свої тюрми, — він кинув на аллена зацікавлений погляд, чекаючи на підтвердження.

— Я не з тюрми приїхав, — відповів аллен.

Велетень згадав Ашермана. Це ім’я якось називав Ґері Швейкарт — коли вони говорили про закон, що якийсь час існував у Огайо. Згідно з ним, у Ліму могли відправляти ґвалтівників та інших правопорушників із в’язниць, якщо вважалося, що тут їм зможуть вправити мізки. Ґері казав, що в клініці активно застосовують електрошок, і багато пацієнтів-в’язнів перетворилися на овочі, а дехто навіть повісився. Цей закон невдовзі відкликали, бо штат визнав його антиконституційним. Тож в’язні Ашермана мали повернутися назад у свої в’язниці, хоча Департамент психічного здоров’я й не квапився з цим.

— То що ти тоді тут робиш?

— Невинний через психічну хворобу, — пояснив аллен. — Я проходив лікування у відкритій клініці, але мене перевели сюди через тиск політиків.

Ґейб кивнув і сьорбнув зі свого бідона чаю.

— Люди зазвичай п’ють зі склянок, але для мене то один ковток. Хочеш чаю?

аллен усміхнувся, але відмовився. Раптом з-за спини велетня почувся високий голос:

— Ану посунься, биче! Усі двері загородив!

З-під пахви Ґейба винирнув маленький чоловічок:

— Привіт…

— Цього хама звати Боббі Стіл, — познайомив їх Ґейб. Боббі був настільки крихітним, наскільки Ґейб здоровенним. Маленькі карі очі, темне кучеряве волосся й різці, що стирчали вперед, наче ікла, робили його дуже схожим на мишу.

— Ти звідки? — спитав Боббі.

— З Колумбуса, — відповів аллен.

— О, мій друг Річард теж звідти. Ти випадково не знайомий з Річардом Кейсом?