Дэниел Киз - Війни Міллігана

— «Кул-Ейду».

— А звідки ти знав? Він же нічого не сказав.

— А йому і не треба, — відповів Боббі з напівусмішкою. — Річард Кейс такий сором’язливий і невпевнений у собі, що постійно боїться, що люди відштовхнуть його. Ти скоро теж навчишся з одного погляду розуміти, чого він хоче. Тільки час від часу добивайся, щоб він хоча б щось сказав.

— Зрозуміло.

— Річард допомагає Ґейбу займатися. А я віддячую йому тим, що приймаю у товариство. Для нього важливо мати компанію.

— Ти поводишся, як старший брат. Не думаєш, що це може зіграти проти нього, коли він лишиться тут сам без тебе?

— Та знаю, — Боббі сумно опустив очі. — Мені його не вистачатиме. І, якщо чесно, я сподіваюся, що ти трохи за ним приглянеш, коли мене переведуть. Ти подобаєшся йому… Не дозволяй нікому його ображати.

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв аллен, згрібаючи колоду після шостого невдалого пасьянсу.

Річард нагадував тиху замкнену Мері — вона теж дуже довго не говорила й важко виходила з депресії. Аби тільки вона могла тут його провідати… Але Ліма дуже далеко від Афін, їй би довелося їхати весь день кількома автобусами. Вона б приїхала, якби він попросив, але він не хотів примушувати її проходити через це.

аллен витяг зім’ятий лист від Мері, який знайшов під ліжком. Він не знав, хто його отримав, але він має точнісінько такі ж права його прочитати, як і всі інші. Її почерк — крихітні друковані літери — точно відображав характер дівчини: вона наче намагалася сховати свої слова від усього світу.

аллен узяв аркуш паперу й олівець: «Мері, я дуже за тобою сумую. Мені б дуже хотілося, щоб ти мала змогу провідувати мене, але я знаю, що ми більше ніколи не побачимося. Думаю, тобі не варто сюди приїздити. Якщо ти приїдеш, люди знатимуть, що ти мені небайдужа, і я боюся, хтось може це використати, щоб натиснути на мене, — як з моєю матір’ю чи сестрою. Цього не можна допустити».

Тільки-но він заклеїв конверт, як почувся голос Оггі:

— Логане! Міллігане! Кейсе! Мейсоне! Стіле! Хоупвеле! Браксо! Бреді! У коло! Денні пігулки!

Першими пігулки видавали розумним пацієнтам, після них Флік по одному приводив зомбі й інтровертів. аллен терпіти не міг «Стелазин», тож вирішив зійти зі сцени — нехай хтось інший його п’є. Він блимнув і…

томмі опинився в черзі, що повільно наближалася до кола. За ним плелися Боббі й Річард.

— …ненавиджу те лайно, що вони мені дають, — жалівся Боббі. — У перший раз у мене від нього розпух язик, а перед очима все затягло плівкою. Я навіть думати нормально не міг. Я просто скаженів, аж поки вони не дали мені «Когентін» від побічних ефектів, — він поплескав по ручці Річарда, — а йому дають старий добрий «Валеум». Великий В — В-10. Зелена погань.

Ага, ось у чому справа. Час приймати таблетки. Е, ні. Так не піде. Він спробував вислизнути з приміщення, але побачив, що всі виходи перекриті. Ніхто інший теж не схотів пити це лайно. Ну чому він?!

Боббі й Річард стали поруч з ним у коло, і вони втрьох вишикувалися перед столом медсестри.

Медсестрою була 55-річна місіс Ґрандінґ в окулярах з блискучою оправою та ланцюжком, на якому вони б мали висіти, коли ними не користувалися. Натомість майже завжди жінка просто опускала окуляри на кінчик носа. Ліворуч і праворуч від віконця чергували два наглядачі. Медсестра видавала кожному пігулки й маленьку скляночку води, супроводжуючи це поглядом, повним огиди. Вираз обличчя у неї був такий, ніби вона, як визначив томмі, щойно відкусила бутерброд з лайном.

Раптом худорлявий чоловік років тридцяти закричав:

— Господи, ні! Я більше не можу! Місіс Ґрандінґ! Я від них дурію! Я не можу рухатися, не можу думати! Ці пігулки зводять мене з розуму!

У чоловіка з рота текла слина, він майже перетворився на зомбі. Вочевидь, вони збираються завершити цей процес. Він упав на коліна й розплакався, як дитина. Місіс Ґрандінґ кинула на товстуна Оггі владний погляд, той негайно підійшов до чоловіка, викрутив руку йому за спину та схопив за волосся. Лисий Флік закрив їх собою від решти пацієнтів — мовляв, навіть не рухайтеся.

Місіс Ґрандінґ вийшла зі своєї кімнатки, залишивши двері відчиненими на випадок, якщо доведеться відступати.

— Містере Браксо, ви приймете пігулки або по-хорошому, або по-поганому. Що вибираєте?

Браксо подивився на неї світлими на фоні чорних мішків очима.

— Хіба ви не бачите, що це мене вбиває?

— У вас п’ять секунд. Вирішуйте.

Браксо повільно простяг вільну руку. Оггі відпустив його волосся і підняв на ноги за заламану руку. Той проковтнув пігулки, і Оггі перевірив його рот.