Дэниел Киз - Війни Міллігана

— Ні! — він відмовився навіть торкатися його. — Я нічого звідси не візьму! Тут усе наче кричить: «Нічого не чіпай!» Якщо я щось звідси заберу — це може рознести заразу.

Я обережно повернув малюнок туди, звідки взяв.

Ми пішли до сараю біля струмка. Тут він віддихавсь і розповів, як Чалмер прив’язував його до столу і ґвалтував. А потім похрестив його кров’ю кота, якого розідрав.

— Здається, що я просто зараз бачу, як він робить усе це з маленьким Біллі. Я чую, як він плаче. Чую жахливий сміх Чалмера.

Ми вийшли надвір. Він здригнувсь і показав на щось у купі посохлого листя.

— Це металева труба, яку Чалмер притулив до обличчя денні, коли закопав мене живцем.

Він розплакався. Я відійшов на кілька кроків, щоб дати йому можливість побути на самоті. Скоро він заспокоївсь і над чимось замислився.

— Ти як?

— Нормально. Я не розпався, якщо ти про це. Я й досі Біллі.

— Я радий.

— Я просто подумав… Подумав, що, може, і Чалмера катували, коли він був малий… Може, він теж зазнав страждань — це могло б пояснити його агресію до мене.

Ми пішли до машини, а він продовжив свою думку:

— А що, як дідусь Мілліган знущався над ним? А над ним — його батько?.. І що, як усе це насилля передалося через нього до мене?..

— Що ти маєш на увазі?

— Я зрозумів, що насилля породжує насилля. І це не стане для нього вибаченням, ні, але може принаймні пояснити мої страждання. Може, навіть добре, що я отримав покарання за те, що зробив з тими трьома жінками — тепер я нарешті можу це зрозуміти. Бо вони тепер усе життя страждатимуть через те, що я з ними зробив. Мені дуже прикро. А що, як вони продовжать цей жахливий цикл і завдаватимуть болю своїм дітям? Господи, дозволь їм знайти в собі сили дати мені прощення й одужати — як одужав я сам.

Він знов глянув у бік чорних дерев.

— Мабуть, спершу я сам маю пробачити Чалмеру. Я хочу знайти його могилу і пересвідчитися, що він справді мертвий. Але я не буду паскудити його останній прихисток. Я скажу йому, що пробачаю — і його душа зможе простити насилля, яке хтось завдав йому самому. Сподіваюсь, прощення зможе охопити те давнє минуле і змінити майбутнє. Люди мають припинити завдавати шкоди одне одному.

Ми сіли в машину. Біллі рушив геть труською дорогою від згорілого будинку через критий міст на дорогу до Нового Єрусалиму — і жодного разу не озирнувся. Навіть у дзеркало не подивився. Жодного разу.

Під час написання цієї книжки я зустрічався з багатьма людьми, знайомими з Біллі Мілліганом протягом періоду, який охоплює моя розповідь. Я хочу подякувати їм усім за виділений час і спогади. Більшість з них постають у цій розповіді під справжніми іменами, однак я хотів би додатково висловити їм свою вдячність.

Також хочу подякувати всім, хто погоджувався давати інтерв’ю, розповідати подробиці чи шукати підтвердження фактам, а особливо:

• покійному доктору Девіду Колу, головному лікарю Афінського центру психічного здоров’я; наглядачеві з Дейтонського центру судової експертизи Алану Вогелю; головному лікарю Регіонального центру судової експертизи Центрального Огайо, доктору Джудіт Бокс; психіатру доктору Стеллі Керолін; а також доктору психології Шейлі Портер;

• покійному адвокату Ґері Швейкарту; громадському захиснику Рендаллу Дані (і членам його команди); громадському захиснику Франклінського округу Джеймсу Курі; судді Афінського округу Алану Ґолдсбері та його колишньому помічникові Стівену Томпсону;

• детективу Віллу Зібеллу з вашингтонського поліцейського відділку в Беллінгемі, а також його колезі Тіму Колу, які допомогли мені з’ясувати подробиці втечі Міллігана у Вашингтон.

Танді Бартлі, яка погодилася дати мені велике інтерв’ю після весілля з Біллі (ще до того, як пішла від нього) — це дозволило мені детально зрозуміти події, що відбувалися під час підготовки до весілля.

Мері за її щоденник, який вона зберегла та дозволила використовувати для написання книжки; Джеральду Остіну, який став покровителем Біллі, а згодом працедавцем і представником його інтересів.

Важливу роль у створенні та публікації цієї книжки відіграли Лу Ароніка з видання «Беннем Букс» (а точніше, його віра у цей проект), Дженніфер Герші з її уважною редактурою, адвокат Лорен Філд з його цінною передвидавничою критикою, агенція Вільяма Морріса, співробітники якої підтримували мене й боролися за цю книжку та її публікування в інших країнах (а це Рон Нолт і керівник відділу міжнародних прав Марсі Поснер), та особливо мій відданий агент Джим Стайн, що підтримував мене й не покинув навіть у найскладніші часи.