Від Клави, як і раніше, ніяких звісток. А Ліда кожен день нагадує мені про себе. Вона питає, що їй робити. Позбутися нашої дитини, чи будемо її разом виховувати. Робить це вона майже кожен день. Наполегливо і систематично.
Але я роблю все можливе, щоб зустрітися з Клавою. В нашому цеху запарка. Як тільки дадуть відпустку, поїду до неї.
Клава не з тих, хто розкидається своїми словами, забуває про свої обіцянки. У неї нікого, окрім мене, немає. Отже, з моєю коханою щось сталося…
В той день мене терміново викликали з роботи. Коли вийшов на прохідну, побачив поруч з онуком дядька Петра незнайому виснажену жінку в поношеному демісезонному пальті. Запитав, що їй від мене треба.
— Валера! Не впізнаєш?! — сказала вона.
Ще раз глянув на її високий лоб, тонкі губи, на знайомі туфлі… Переді мною стояла Клава. Без головного убору. Її коротке темно-русяве волосся було зав'язане на потилиці, утворюючи маленький хвостик.
— Клава! Ти?! — вигукнув я. — Думав, що тебе більше ніколи не побачу. Подумав, що залетіла на новий термін.
Вона подивилася на мене пронизливим поглядом карих очей. Сказала тихо:
— На волосинці втрималася. Трохи не запроторили.
— Хотіли смерть Ольвача на тебе списати?
— Вони і тебе хотіли запроторити. Ледве відбила. Казала, що у нас з тобою були випадкові зв'язки.
— Значить, не вийшло! Значить, ми на свободі!
— Я цього ще не відчула, — каже Клава.
— Що ж ти мені не писала? Один лист отримав.
— Писала кілька разів. Не знаю, чому ти не отримав. Я дивувалася, чому не отримувала відповіді. Думала, що ти змінив свою точку зору і забув наші слова, наші обіцянки…
— Значить, сталося якесь непорозуміння.
— Яке непорозуміння?!
— Тоді я не можу зрозуміти, в чому справа.
Сказав і замовк. Згадав маму. Вона не хотіла бачити в невістках зечку. Припускала, що та напише кілька листів. Не отримає відповіді. І перестане писати.
«Мама, мама, — звернувся до неї подумки, — що ти наробила? Ти могла позбавити нас з Клавою щастя».
Але вийшло по-іншому. Клава кілька місяців добиралася в Україну без копійки в кишені. Приїхала до нас додому. Батькам було діватися нікуди. Вони дали адресу дядька Петра.
Про свою здогадку я нічого не сказав коханій. Ми стояли на прохідній. Підбігла Ліда.
— Валера, що ти тут робиш?
— Не бачиш, приїхала кохана.
— А як маленький?
Обличчя Клави спохмурніло. На очі набігли сльози.
— Не плач, кохана!
— Як же не плакати?! Ти клявся мені у вічній вірності. Не минуло й року, як всі обіцянки забув.
— Винен. Вийшло непорозуміння. Все поясню потім.
Міцно обійняв Клаву.
— Тепер ми вже не розстанемося. Все у нас буде добре. Я зроблю все можливе, щоб по твоїх щоках не прокотилася жодна сльозинка.
15.12.1952 рік
Тоді я займався видавничою діяльністю. Одного разу мені зателефонував незнайомий чоловік. Сказав, що хоче опублікувати свої нотатки, але відчуває себе не зовсім здоровим. Він попросив, щоб прийшов до нього додому.
Розшукав його невеликий цегляний будиночок на околиці міста. Він потопав у зелені саду, який спускався до річки. Коли зайшов, Валерій Павлович встав з ліжка. Передав мені товстий зошит, списаний простим олівцем. Розповів про своє життя.
Валерій Павлович вісім років провів у радянських виправно-трудових таборах на Далекому Сході і в Сибіру. Він хотів, щоб молоде покоління не забувало ці сторінки нашої історії, знало, що багатьом їхнім дідам і батькам довелося провести у в’язницях роки, в той час, коли говорили, що в нашій країні все добре. Вона процвітає.
Коли познайомився з нотатками, вони зворушили мене своєю щирістю і суворою правдою про часи, коли Сибір був в'язницею народів, що населяли СРСР. Автор розповідав про долю двох молодих в'язнів, які проявили у свій час м'якість і нерішучість і змушені були за це поплатитися роками, які їм довелося провести за колючим дротом.
Небезпечний тяжкий труд, холод, голод, знущання, приниження — ось що їх чекало там. Все-таки Валера і Клава знайшли в собі мужність і сили, щоб вирватися на волю, спираючись на допомогу чесних, порядних людей.
Підготував рукопис до друку. Коли зайшов у двір, де стояв будиночок з червоної цегли, то дізнався приголомшливу новину: Валерій Павлович помер.
Тоді передав підготовлену до видання книгу дружині. Вона обіцяла прочитати і зробити свої поправки, просила продовжувати роботу над рукописом, вона не залишиться в боргу переді мною.
Читать дальше