Ник Ремени - Не плач, кохана!

— Віддав бичок. На пару затяжок. Я йому нічого не винен.

— Погрілися і вистачить, — підходить до нас через деякий час охоронець з автоматом. — Пора денне завдання виконувати.

Чуб дивиться на нього незадоволеним поглядом. Він ще продовжує кульгати. Вчора він ходив у санчастину. Щоб дізнатися: що у нього. Перелом чи забій. Болі досягають такої сили, що хоч на стінку лізь. Але Чубу перев'язали ногу і відправили на рубку. Нічого страшного!

Іван хоче сказати щось різке. Мовляв, тобі благодать. Ти поїв як слід, у теплому кожусі грієшся біля багаття. А ми в рваних гнидниках, голодні змушені цілий день кайлувати.

— Не зв'язуйся, — тихо шепочу йому.

Беремо сокири. Йдемо до кедра, який тільки що завалили. Його могутня крона частково зникла в снігу, а в основному зеленіє нагорі.

Очищаємо дерево від гілок. Щоб не заважати один одному, ми розділяємося. Рублю гілки, починаючи від пенька, він — з верхівки.

Працюю сокирою і не помічаю, що діється навколо. Всі думки мої про звільнення, про батьківський дім, про те, що, нарешті, зможу зажити по-справжньому. Вільним птахом летіти, куди мені хочеться, подалі від тайги, від сибірських морозів, в рідні теплі краї.

Зайнятий своїми думками, я не помітив, що поруч теж пиляли кедр. У пильщиків щось не вийшло. У самий останній момент комель кедра пішов на кілька метрів убік, ударивши в груди одного з тих, що пиляли, і відразу убивши його на смерть. Кедр завалився на ялину поруч, зісковзнув з неї і полетів прямо на мене.

— Бережись! — закричав Чуб.

Але було вже пізно. Я широко розплющив очі. Зелена громада падала прямо на мене, не зустрічаючи на своєму шляху ніякої перешкоди. Я рвонув убік, намагаючись втекти від падаючого дерева. Що було далі, нічого не бачив і не чув. Миттєво втратив свідомість.

Коли прийшов до тями, ліс почав занурюватися в сутінки. Якийсь час хвойні дерева оберталися навколо мене, величезні засніжені зелені крони пригнічували мене своїми розмірами. Я з сумом і заздрістю дивився в бездонне небо, яке ще продовжувало синіти в променях невидимого сонця.

Бордовими трикутниками догоряли багаття. Прямо в небо піднімався від них дим.

Лежу на гілках біля багаття. Готовий кричати від болю. Боюся поворухнути рукою чи ногою. Лиса голова здається готова розвалитися на кілька частин. З носа тече кров.

Як його угораздило, цей кедр, звалитися прямо на мене. Я здогадуюся, що кілька товстих гілок утворили щось на зразок рогульки. Не дали дереву опуститися на мене з усією його смертельною вагою. Мене тільки оглушило. Тільки гілки проткнули моє тіло в деяких місцях. Я дивом залишився живий.

Але що це? Бригада вишикувалася. Про мене забули? Сіра маса втомленої братви стоїть в оточенні автоматників.

Тільки три з них товпляться біля мене, що є сили утримують вівчарок, які скалять свої гострі зуби. Собак постійно не догодовують. Чим вони голодніше, тим зліші.

Не розумію, що відбувається. Чому вертухаї з собаками не йдуть разом з усіма?

Один з них промовляє:

— Дивись, він живий.

При цих словах мене осінило. Страшна думка дійшла до моєї притупленої свідомості. Щосили закричав:

— Братці! Я живий!

Строй вже рушив з місця. До мене доносився скрип снігу. Схоже, мого голосу не почули, а якщо почули, то не надали йому значення.

— Чуб! — закричав щосили. — Зупинись!

Чуб, накульгуючи, вийшов з шеренги. Озирнувся.

Я з останніх сил підвівся, помахав йому рукою.

— Братці! Він живий! — вигукнув Чуб.

Один з охоронців поспішив вдарити його прикладом, повернути на місце.

— Стояти! — прокричав Молдаван.

Строй зупинився. Втомлені люди розправили плечі.

Старшой зняв автомат. Дав чергу вгору.

— Вперед!

Ніхто не рушив з місця.

— Бунтувати надумали! — закричав старшой.

— Заберіть його, він живий, — показав Чуб в мою сторону.

Кілька охоронців намагалися витягнути Івана зі строю. Але тісне живе кільце не дало це зробити.

— Не балуй, старшой. Вас мало, нас — багато. Зброя вам не допоможе, — сказав твердим голосом Іван.

Старшой позвав кілька вертухаїв. Порадився з ними. Сутінки згущувалися. В темноті у лісі з ув'язненими залишатися небезпечно. Тайга — закон, ведмідь — господар. Від карних злочинців можна чекати чого завгодно.

Він повернувся до арештантів. Прокричав:

— Заберіть його!

Кілька людей забрали мене.

Я не міг піднятися. Не міг поворухнути ні руками, ні ногами. Втомлена братва взяла мене за ноги і руки, понесла до трактора. Стомлені за день непосильною працею, люди хиталися, загрузали в снігу. Мені здавалося, що у них закінчаться сили, що вони разом зі мною зараз заваляться в сніг і більше не підіймуться.