Марія Сидорчук - Полон

Декілька кроків — і грудки землі з гуркотом здійнялися в небо. Вибухова хвиля збила Старого з ніг. Все навкруги почорніло.

Сухий простягнув руку до Хіміка догори долонею.

— Отакої! Знову ставки не зіграли, нічия.

Хімік зневажливо подивився на Сухого. На полі нікого не залишилося. Земля помстилася двом, але хто підірвався на міні перший?

— Жени грошву, не дратуй мене, — злісно прошипів Хімік.

Сухий з острахом поліз до кишені. Сваритися з Хіміком він не наважувався, але визнавати поразку теж не хотів.

— Їх очевидячки разом розірвало, — відлічуючи купюри, тужливо заскавчав Сухий. — Так нечесно, твій перший підірвався, — з образою почав доводити своє право на виграш, коли в його кишені затріщала рація. Хімік хапливо висмикнув гроші та вказав поглядом на необхідність відповісти, бо з начальством не варто гратися. З рації гарчав суворий голос командира:

— Тринадцятий, я сьомий, відповідай.

— Сьомий, тринадцятий на зв’язку!

— Все! Згортайтеся, всіх полонених приберіть! Щоб до ранку жодних слідів не залишилося.

Хімік забрав рацію з рук Сухого та занепокоєно відповів:

— Сьомий, що сталося? Чому такий поспіх?

— Забагато питань ставиш.

— Та ми не встигнемо.

— Встигнете! Я приїду перевірю!

— Прийнято, сьомий!

Тим часом Старий розплющив очі. Голову розривав нестерпний біль. Він з останніх сил зіп’явся на ноги й ошаліло подивився навкруги. За кілька сотень метрів стояли двоє, вони не дивилися в його бік, бо сперечалися між собою. Старий не чув нічого, окрім суцільного гулу. Пригинаючись та пересилюючи біль, він рушив у бік дороги — до порятунку та надії на свободу.

Хімік поклав рацію у простягнуту руку Сухого й подивися на мінне поле. Згорблена фігура Старого ледь рухалась. Хімік криво посміхнувся. Гроші в руці вже гріли душу. Сухий теж повернувся до поля й побачив полоненого. Його ставка зіграла. Він переміг.

— А поглянь, дід везучим виявився! Я виграв — жени грошву назад! Диви, як землю топче. Повертай гроші, я виграв!

Новий вибух струснув небосхил. Цю гру остаточно закінчено. Хімік мовчки сховав купюри в кишеню й пішов геть.

У затхлому сараї повіяло відчаєм. Полонені на мить завмерли. Ще дві душі покинули пекло полону. Нехай у іншому світі їм буде краще.

Хлопець піднявся й підійшов до Льотчика, простягнув йому кухоль з водою. Вони не їли вже декілька днів. Проте голод не дошкуляв, як раніше. Хотілося ясності, розуміння, навіщо вони тут і коли цей жах закінчиться. Очевидно, головна причина їхніх страждань — Льотчик. Він щось знав, щось важливе. Проте мовчав. Його виводили на допити, приносили побитим, кидали на підлогу. А він мовчав. Ніхто не знав його імені, ніхто не чув його голосу, ніхто не зміг його розговорити. Чому всі вони страждали? Яка таємниця коштувала стількох життів? Який секрет зберігала ця похмура людина?

— Ось вода, хочеш пити?

Льотчик трішки відсьорбнув і повернув кухоль. Його тіпало від холоду. За тим, що відбувається, спостерігав Журналіст. Він був найактивнішим полоненим. Весь час розповідав про свої репортажі з передової, про розбиту камеру й вартісний матеріал, який забрали виродки перед тим, як полонити його — зірку місцевого телебачення. Журналіст звівся на ноги та підійшов до Льотчика.

— Агов! Чому ти мовчиш? Чого вони хочуть всі від тебе? То розкажи ти їм все. Гей, ти, кінчена ти людино. Діти є в тебе? Мовчиш? А в мене троє!

Льотчик з ненавистю поглянув йому в очі. Це остаточно вивело з себе Журналіста, і він накинувся з кулаками на мовчуна:

— Чуєш? Троє. Нас убивають, а він, сука, мовчить!

Хлопець спробував розборонити їх. Та йому не хотілося отримати на горіхи від розлюченого Журналіста. Взагалі-то стусаном більше, стусаном менше — мовчуну вже байдуже. Тим часом Журналіст і далі невміло бив Льотчика закоцюблими руками. Льотчик ухилявся, але продовжував зухвало дивитися в очі Журналістові. Виникла невеличка пауза, обидва переводили дух та готувалися до наступного раунду. Тоді Хлопець все ж таки підскочив і штовхнув Журналіста в куток. Той гепнувся на спину, але одразу ж схопився й знову кинувся у бійку. Льотчик посміхнувся, сплюнув кров з розбитої губи і завмер, спершись ліктем на стіну. Хлопець заслонив мовчуна своєю спиною.

— Облиш, йому ж боляче.