Марія Сидорчук - Полон

Ніхто не зронив ані слова. Похнюплено опустивши очі, усі тихо раділи, що доля подарувала їм ще один шанс вижити.

Старий і Блаженний, не обертаючись, вийшли з хліва. За ними, штовхаючи в спину дулом автомата, вийшов Сухий. Затримавшись на порозі, Хімік пильно подивився на щілини в даху і стінах, потім різко зачинив двері й узяв їх на засув.

У сараї знову запанували сутінки. Звук кроків, що віддалялися, поступово змінився монотонним капежем. І тільки протяжний стогін Пораненого порушив ідилічну гармонію загального полегшення.

Старий ішов дощатим коридором, човгаючи ногами. Поруч дріботів Блаженний із кішкою на руках. Дорогою на двір Старий згадав, як він потрапив у пекельний сарай. Картинки, як у кіно, пробігали перед очима. Він бачив вулицю, стіну будинку, на якій Блаженний малював «антиурядові символи». Потім його схопив патруль, що проїжджав повз. П’яні виродки готові були на місці пристрелити ідіота, якого хтось навчив малювати на стінах «графіті спротиву». Розумна людина не ризикувала б так, а цей... Тоді Старий спробував захистити Блаженного. Вони повалили його на землю і штовхали ногами. Повз них йшли люди — чоловіки, жінки, підлітки — ніхто не заступився за Блаженного. Страх паралізував їхню совість, а може, й не було в них совісті ніколи? Та про це Старий намагався не думати. Часу залишалося геть обмаль, попереду вже блищав сніг, коридор виводив їх до поля. Він хотів встигнути згадати дружину, дітей, онуку, армійського товариша, шкільну вчительку й помолитися. Шлях дощатою підлогою здавався таким довгим, але, щоб встигнути зібрати всі думки, Старий сильніше човгав ногами і сповільнював кроки.

Вони вийшли на вулицю. Морозне повітря було просякнуте вологою. В’язкий сніг налипав на ноги, залишаючи на дорозі глибокі сліди.

Старий подивився на небо, на поле, на кішку, яка зістрибнула з рук і, задерши хвоста, майнула геть. Блаженний стояв і широко посміхався. Він помахав кішці рукою і з надією поглянув на Хіміка. Холодний погляд з-під балаклави не провіщав нічого доброго, проте Блаженний продовжував посміхатися, як дитина, яку вивели на прогулянку. Він, у полоні власного ідеального світу, із захопленням дивився на сніг, що падав, і намагався язиком упіймати сніжинку.

Сухий підштовхнув у спину Старого та нервово гаркнув:

— Ну, що — надихався, діду? Все, годі! Біжи! І ви чого, виблядки, стовбичите?! Гайда, гайда!

Для більшого ефекту Сухий випустив під ноги полоненим чергу з автомата. Кулі рядком занурилися у сніг.

Старий почав повільно втікати від охоронців у поле. Блаженний продовжував стовбичити, а потім, вирішивши, що це гра «наввипередки», теж побіг полем, угрузаючи у снігу, але намагаючись обігнати Старого.

Охоронці опустили зброю і завмерли.

— А мій жвавішим виглядає. Не схибив я цього разу, — зареготав у передчутті виграшу Сухий.

Блаженний вправно перестрибнув через присипану снігом вирву та випередив Старого. Він не переставав посміхатися. Старий, намагаючись уберегти Блаженного від ранньої загибелі, спробував пояснити йому «правила гри».

— Синок, бачиш сліди? Не поспішай, біжи за мною. Ступай обережно.

Проте Блаженний, заточуючись, радісно тюпав, немов дитина на ігровому майданчику.

Хімік і Сухий з азартом спостерігали за цією смертельною спробою втечі. Ставки зроблено, чий бігун проживе довше — той і переможе. Сухому останнім часом не щастило, його бігуни завжди програвали, тому він сподівався на реванш. Від зарплатні вже майже нічого не залишилось, а повертатися додому з порожніми кишенями не надто хотілося. Та й моральний аспект забави був досить важливим. Сухий давно помітив, що Хімік ставиться до нього, як до дурника з автоматом. Мабуть, лише наявність у нього автомата й рації дещо стримували снобізм Хіміка, але за останні дні ця зверхність і відверта демонстрація власного інтелекту почали неабияк дратувати.

Старий зупинився, намагаючись віддихатися. Сніг занадто в’язкий, бігти все важче. Попереду, за лінією дерев, уже виднілася дорога. Якщо дістатися туди — свобода. Лише сотня метрів — й у них з’явиться шанс на життя. «Помолитися, треба помолитися, Бог милосердний, він допоможе, він убереже. Доброчесність завжди нагороджується, завжди доброчесність винагороджується», — впорядковуючи думки та дихання, мовчки молився Старий. Аж раптом поруч із радісною посмішкою промчав Блаженний. Він вирішив скористатися затримкою Старого й перемогти в цих перегонах.