Марія Сидорчук - Полон

— А коротше можна? — не вгамовувався Міс­цевий.

— Коротше не можна. Ось послухайте... Я колись сюжет готував про відвагу, брав інтерв’ю в одного професора. Той професор мені сказав, що сміливість буває трьох видів: самовпевненість, фаталізм і пасіонарність. Самовпевнена людина вірить, що Бог її любить і як мінімум не менше за інших. Звісно, самовпевнена людина може бути й атеїстом, вважати, що немає ніякого Всевишнього, а навколо бульйон з випадковостей, відповідно шансів впоратися з випадковістю у нього також не менше за інших. До речі, у патологічному варіанті сміливість від самовпевненості — це безстрашність психопатів. Вони й гадки не можуть допустити, що цей світ створений не для них, вони відчувають свою грандіозність і велич. Навіть якщо на логічному рівні вони розуміють свою смертність, відчуття грандіозності їх не по­кидає.

— Ти на що натякаєш, що я психопат? — Місцевий ледь стримувався, аби не натовкти пику Журналісту. Утім, пам’ятаючи про наслідки попередньої спроби, лише стиснув кулаки.

Тим часом Жінка з пристрасною цікавістю дивилася на Льотчика, а той лише кидав оком у її бік та одразу відвертався. Льотчикові було ніяково від такої уваги. Він добре знав: щойно він розкриє рота та почне говорити, усіх вб’ють. І лише від нього, від його мовчання залежать життя всіх полонених в цьому сараї. Журналіст продовжував віщати. Його немов прорвало до розмови.

— А от фаталіст не боїться нічого, оскільки глибоко впевнений, що від нього взагалі нічого не залежить. Звучить парадоксально, але, насправді, більша частина боягузів і стривожених людей впевнені, що від їхнього жесту і навіть від їхньої думки залежить усе, що відбувається і з ними, і з іншими людьми. Тобто це своєрідне почуття величі, гіпервідповідальність за весь світ.

Льотчик з люттю подивився на Журналіста. Він хотів відповісти, що всі ці теорії чиста брехня і відповідальність не може бути ознакою слабкості або боягузтва.

— Але ж світ мало залежить від волі людини, — промовила Жінка.

— У тому й парадокс! Ніхто ніколи не зможе точно сказати, чи був його вчинок помилкою або він лише виглядав так, а потім привів за собою удачу.

— А хто ж тоді пасіонарії? — ледь чутно спитав Хлопець.

— Пасіонарна сміливість — це коли людина не досить добре усвідомлює, де вона сама, а де та справа, якій він відданий, та ідея, якою вона горить. Пасіонарії — найсміливіші люди, оскільки в них — нуль егоцентризму, їм нема чого боятися, їх ніби взагалі немає. Найсмішніша думка для пасіонарія в його пасіонарному вибуху — про можливу смерть. Він відчуває безсмертя краще, ніж будь-хто.

— Я подібне відчуваю, коли набухаюся. Чистий пасіонарій виходить. А ти сам який за відвагою? — із сарказмом спитав Місцевий.

Я?..

Журналіст змовк і задумався. У сараї запала гнітюча тиша.

— Я насправді страхопуд рідкісний... — сказав він через хвилину й відвернувся від усіх.

Тим часом Жінка пройшлася вздовж стін сараю, помацала долонями дошки і, дивлячись угору, звернулася до інших:

— Люди, що ми тут сидимо? Здорові мужики, може, якось виламаєте ту стіну або двері? Може, через горище переліземо?

— Вони нас просто перестріляють і все, — з сумом констатував Хлопець.

— Та й куди Пораненого тягти вгору? Чи, може, покинемо його тут і гайда через поле? Нема дурних, — підтвердив Місцевий.

Музикант крутив у руках порожню бляшанку й роззирався навкруги. Потім підняв з землі кілька камінців і вкинув їх у банку, поторохтів ними, знайшов ще один і задоволено взяв бляшанку обома долонями. Притиснувши до рота отвір між стінками та не до кінця зрізаною кришкою, він кілька разів дунув всередину. Банка видала кумедний звук, схожий на хрип саксофона. Музикант зігнув кришку так, щоб отвір був меншим та знову почав дудіти. Мідний деренчливий звук розрізав тишу. Музикант грав якусь знайому мелодію, сумну й повільну, схожу на колискову. Журналіст зачаровано дивився на таке диво, потім підповз ближче:

— Дай і я спробую. Це куди треба дути?

— Ось сюди, — показав йому Музикант і передав бляшанку. Журналіст кілька разів дунув всередину, баночка видала «півня» й кілька разів хрипнула. Звук був схожий на кашляння сухотника, але все одно викликав шалений захват у Журналіста:

— Диви-но — виходить!

— Еге ж, але треба сильніше, дай покажу.

Музикант взяв у руки банку та видав майже без фальшу джазовий пасаж від Чарлі Паркера. Журналіст почав аплодувати. Раптом двері сараю з гуркотом відчинилися. На порозі стояв Хімік. Він швидко тицьнув пальцем на Жінку.