Марія Сидорчук - Полон

Вітчим працював на шкуродерні. Щовечора повернувшись з роботи, він вальяжно вмощував дупу на табуретці й розповідав матері, як спритно вони зловили бездомного пса або демонстрував сліди кігтів занадто героїчного котика. Про свої історії вітчим пащекував за столом з нехитрою вечерею та обов’язковою пляшкою самогону. Оковита кожен день потрібна для апетиту, як він говорив, і для дезінфекції.

Щойно йому сповнилося три рочки, він, хоча й говорити до ладу ще не вмів, уже освоїв матюччя. Тому будь-яке своє прохання висловлював звичними словосполученнями, які весь час чув від батьків. За такий лексикон він завжди отримував по голові або губах і не розумів, за що його карають. А ввечері, сидячи за столом з вітчимом, матінка перехиляла чарку-другу й помітно добрішала. Проте на руки все одно його не брала, позаяк її ласка й любов у темний час доби безроздільно належали вітчимові. Сухий пам’ятав, як вони пихкали і стогнали в темряві, іноді мати навіть кричала. І тоді він починав плакати від страху, що з нею роблять щось погане. Після чого п’яне неголене обличчя вітчима схилялося над ним і грізно шипіло: стули писок, виродку, а то приб’ю.

День, коли шкуродерню закрили, Сухий пам’ятав добре. Вітчим прийшов додому п’яний у дупель та побив його до напівсмерті за пролитий повз чашку чай. Наступні кілька років вітчим лежав на дивані, а мати працювала диспетчером на шахті. Грошей вистачало тільки на сигарети й картоплю. Вітчим увесь час проклинав державу, яка не може подбати про своїх громадян і дати їм нормальні умови життя, а мати проклинала вітчима, який сів їй на шию й не хоче працювати.

Вітчима посадили, коли Сухому було вісім. Якось у п’яному чаду вони з мамкою побилися. Вітчим штовхнув матір, і та полетіла зі сходів у під’їзді. Більше він ніколи їх обох не бачив. Сусіди говорили, що мати зламала руку і якусь кістку біля основи черепа й померла, не доїхавши до лікарні. Під час тієї трагічної події Сухий лазив з друзяками по дахах, тому повернувшись додому, застав там тільки повнісінько ментів. Ким був його біологічний батько — ні Сухий, ні будь-хто з сусідів не знали. Тому до закінчення школи Сухий переїхав жити в районний дитячий будинок. Якийсь час він уявляв собі, що міг захистити матір. Потім він дуже хотів помститися вітчиму. Та потім перестав думати про це взагалі.

Роки в інтернаті Сухий згадував з особливою ненавистю. Там не надто добре годували, щотижня водили в лазню — це було окреме приниження. З доброго й світлого в спогадах лишилися тільки їхні з пацанами нальоти на нічийні садки. Ці яблуні й груші посадили, мабуть, років п’ятдесят тому. Вони майже виродились, але на верхівках кожного залишалося кілька гілок, що рясно родили кожного року. Сухий з такими ж, як він, розбишаками лазив на ці дерева та збирав урожай. Частина яблук та груш завжди перепадала директорові, щось відносили на кухню, а що лишалося після дерибану — хлопці з’їдали самі. До мавпячої роботи залучали обраних та перевірених. А ще вихователі дозволяли Сухому доглядати за бездомними котами, які щороку приносили приплід на території школи. Він любив кошенят і часто бився з іншими інтернатівськими, захищаючи своїх улюбленців. Кілька разів його намагалися всиновити, одного разу на нього поклали око навіть усиновлювачі з-за океану. Якимось американцям сподобався стрункий хлопчик з густим русявим волоссям та великими волошковими очима. Проте він робив усе, аби знову не потрапити в пекло під назвою «сім’я», і на оглядинах просто заплював жирну тітоньку в потертих штанях й для певності вкусив потенційного татуня за палець. Дикунські звички Сухого вкрай уразили американців, тож вони поїхали в інший дитбудинок, вибирати більш лагідну дитину. А Сухий з гордістю розповідав про власну відвагу та любов до рідної землі, яку не проміняє ні на які закордони.

Дитинство закінчилося, коли йому виповнилося п’ятнадцять і настав час обирати, ким бути далі в житті. Вибір був не дуже великий: маляр-штукатур, шахтар чи ніхто. Сухий не знав, ким хоче бути. Він просто любив тварин і ненавидів людей. Тому що тваринам він був потрібен. Коли Сухий приносив їм недоїдену котлету зі столовки або хліба, коти радісно бігли, лащилися, муркотіли від задоволення. А ось люди завжди шкірилися злобою, що б він не робив. Тому в його світі тварюками були двоногі істоти, що не варті ні жалю, ні любові, а ось тварин він любив щиро та ніжно.

— Слухай, безбожнику, — перервав спогади Сухого Хімік.