Марія Сидорчук - Полон

Де шукати інформацію про полонених вона гадки не мала. Запитувати у когось, радитись або шукати посередників побоялася. Адже стільки років їй ніхто не допомагав, вона звикла все вирішувати сама.

У місто, звідки кілька разів телефонував син і в якому його бачили востаннє, вона приїхала після обіду. Маршрутка зупинилася біля якогось магазину. Всі пасажири спішно вийшли й розбіглися у своїх справах. Вона залишилася стояти на зупинці. Місцеві, кидаючи оком на безпорадну пані, немов прицінювалися, але проходили повз без агресії.

Ніякого плану вона не мала і що робити далі не знала. Розбиті стіни будинків, порожні вулиці, понівечені машини на узбіччях породжували в душі панічний страх і бажання бігти із цього страшного міста. Бігти назад, у теплу світлу квартиру, де на кухні завжди пахло булочками з корицею, а на підвіконні цвіла герань. Єдине, що рухало її вперед, — бажання знайти сина й повернути додому. На кухню, де булочки, де свище чайник і плюється бризками окропу, де в шафі лежать шкільні альбоми, а на стіні висить побитий міллю килим. Повернути втрачене найдорожче — ось що вона хотіла найбільше в цю страшну мить, ось навіщо приїхала у страшне сіре місто, ось що робило її сильнішою за інстинкт самозбереження.

На її щастя, в магазині біля автобусної станції чоловіки сперечалися про полонених. Вона прислухалася, а потім, набравшись рішучості, підійшла до одного з них. Він завантажував у багажник старих «Жигулів» великі пакети з хлібом, бляшанками, крупою й випивкою.

— Пробачте, я шукаю сина.

— Сина? А я тут при чому?

— Я чула вашу розмову. Мій син потрапив у полон. Його востаннє бачили саме у вашому місті. Може, ви щось знаєте про полонених...

Чоловік пильно подивився на неї. Дістав з кишені жменю насіння та, спльовуючи лушпиння під ноги, посміхнувся. Посмішка була недоброю, навіть хижою. Вона хотіла піти, але Місцевий гукнув її та запропонував сісти в машину. Обернувшись на голос, Жінці здалося, що він щось знає, тому покірно сіла на заднє сидіння.

Він увімкнув музику й розвернувся до неї, широко посміхаючись. Вона помітила, що до його нижньої губи прилипла лушпайка від насіння, але нічого не сказала. Було огидно, але вже не страшно.

— А чому ти до мене підійшла?

— Не знаю. Мені здалося, ви щось знаєте.

— Може, і знаю. А може, і не знаю. Ти місцева, з наших країв?

— Не зовсім.

— Зрозуміло, столична штучка. Давно шукаєш? До когось уже зверталась?

— Ні. Я звикла сама вирішувати свої проблеми.

— А ось це правильно. Це мудро. Гроші є?

Після цього питання її серце тьохнуло. Вона взялася за ручку дверцят і хотіла вийти, але чоловік знову заговорив, тепер уже без посмішки й дуже швидко:

— Значить так, ти не дурій, сиди тихо. Сина твого знайдемо, я людина потрібна, мене багато хто знає, я багатьох знаю. Мені на політику насрати. Ця влада, інша влада — все виродки на нашому горбу їздять. Тому слухай сюди: я подзвоню, уточню, а ти погуляй. Завтра, якщо все складеться, поїдемо забирати.

— Все так просто? Розумієте, він у мене музикант, він не військовий. У мене фотографія є.

— А що тут складного? Фотографія — це зрозуміло, це добре. А гроші є?

— Є.

— Та ти не бійся, я нормальний, не відморозок. Моя справа гроші, а там як домовимося!

Чоловік знову посміхнувся, і в його грубому обличчі вона побачила свій шанс знайти втрачений сенс безрадісного життя.

— Скажіть, що мені зараз робити?

— Ночувати тобі є де?

— Ні, я нікого тут не знаю.

— Зрозуміло, не проблема. Пофартило тобі. І не треба ні з ким більше знайомитися. Я тебе до своїх сусідів тимчасово підселю. Вони звалили, за хатою я доглядаю, переночуєш. Там холодно, але на вулиці ще холодніше, правда ж? Багато за нічліг не візьму, це мій бізнес, розумієш?

— Розумію, — холодно відповіла Жінка.

— Та ти не осуджуй. Я ж допомогти хочу.

— Я нікого не осуджую, тільки себе.

— Це ти даремно, даремно. Себе потрібно любити. Сам себе любити не будеш, ніхто не полюбить, чуєш? Я ось за квартирами дивлюся. Допомагаю людям. Чим можу. Я людина потрібна. Розумієш? Часи змінюються, а потрібні люди зостаються.

Місцевий криво посміхнувся, а Жінка просто кивнула у відповідь. І вони поїхали чужим містом під звуки блатного шансону зі скрипучої автомагнітоли.

Простора квартира була затхлою, але не холодною. На підвіконнях зів’ялі вазони — їх вочевидь давно не підливали, неприємний запах в туалеті, перегоріла лампочка в коридорі, порожній вимкнений холодильник. Та Жінка не зважала — їй аби перебути.