Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Коли за два роки, восени 1911-го, тюремні сторожі, немов розступаючись на його шляху, просто-таки демонстративно випустять Січинського на волю, польська преса сколихнеться обуренням: «Дирекція карного закладу стосувала всі можливі засоби з максимальною ретельністю, та все ж не змогла піти на заміну в’язничного персоналу, що виявився аж таким прихильним до злочинця». Й уточнювала: «Серед станиславів-ських наглядачів українці становлять 60 відсотків».

Сприяння і, зрештою, безпосередня участь тюремників у втечі Мирослава Січинського є, мабуть, найвищим проявом того захоплення та всенародної любові, що зусібіч огорнули юного вбивцю. Сонце зійшло на заході.

Попри восьмиметровий заввишки мур, попри залізні ґрати і броньовані двері, попри сліпі замки, що блокували виходи в головний коридор з бічних, Січинський, зодягнутий у форму наглядача та з накладними вусами, супроводжуваний парою наглядачів-спільників, щасливо покинув територію в’язниці в ніч на 11 листопада. Одинадцятого дня одинадцятого місяця одинадцятого року — дата, як і належиться при таких оказіях, підбиралася не без гумору.

Дату визначали лідери таємного комітету визволення героя — близький друг Мирослава, на чотири роки старший за нього Микола Цеглинський і молодий офіцер Дмитро Вітов-ський. Це вони зустріли щойно випровадженого з в’язниці втікача посеред нічної алеї в парку імені Цісаревої Єлизавети. Це вони супроводили його до таємного помешкання на Кази-мирівській. Про першого мова ще зайде, а другий — у недалекому майбутньому полковник, командувач армією та військовий міністр Республіки — надто довгих екскурсів не потребує. Нам залишається вже тут і тепер схилити голову при згадці про катастрофу літака, що ним улітку 1919-го він повертатиметься з офіційних перемовин у Парижі. Його безжально понівечене тіло буде знайдено недалеко від місця катастрофи десь на південно-західних пагорбах Верхньої Силезії. Останніми його словами, згідно з бортовим самописцем, будуть: «Не пора, не пора, не пора», — і невідомо, чи в цьому разі йтиметься про цитату.

Січинський завжди розповідав, що, крім столярної справи, навчився у Станиславівській в’язниці двох речей: міцно, а часом і непробудно спати при електричному світлі (його в камерах не вимикали ніколи) і з будь-якої відстані чути кроки наглядача. Останнє вимагало цілком виняткової чуйності, по-заяк наглядачі в «Діброві» зобов’язані були взувати спеціальні повстяні капці — якраз для того, щоб в’язні не могли вловити вухом, як вони наближаються.

Покидаючи в ніч утечі свою камеру, Січинський залишив у ліжку двійника, себто так звану ляльку, виліплену з тюремної одежі, старих газет і столярної стружки та клею. Спеціальна експертна комісія невдовзі визнає ляльку Січинського експонатом, гідним зберігання в Центральному цісарсько-королівському музеї в’язнично-каторжної історії. Відразу ж після краху монархії музей було розформовано, а згадана лялька ще протягом кількох десятиліть виринала на всіляких світових аукціонах ужитково-декоративного мистецтва, де за неї заломлювали щоразу запаморочливішу ціну, аж доки вона не зникла остаточно й безслідно десь у лабіринтах таємних місій Третього Райху напередодні Другої війни.

Комітет визволення Січинського налічував не менш як півсотні підпільних діячів. Це була незле розгалужена елітарна структура, окремі представники якої розташовувалися десь на підступах до закордонних урядів. Після бездоганно виконаного пункту першого (втеча з тюрми) комітет перейшов до нового завдання — евакуації втікача за межі Габсбурзької держави. Спочатку було розглянуто два географічно найближчі варіанти, Росію та Румунію. Втім перша ніяк не могла розглядатися всерйоз: шукати в Росії політичного притулку може хіба що ідіот. Станом на 1911 рік ситуація виглядала не надто привабливіше за нинішню.

Щодо Румунії, то з певного моменту про неї почали говорити винятково як про перехідну й тимчасову зону. Остаточним пунктом призначення було визначено Північноамериканські Сполучені Штати — заокеанську територію, що, всіляко підтримуючи демократичні перетворення у країнах Старого Світу, вже встигла прихистити з десяток уславлених центральноєвропейських терористів.

Таємна подорож за океан слушно не здавалася комітетові справою простою. Надто ж у ситуації, коли всі поліційні підрозділи Габсбурґії потроїли пильність, діставши орієнтування на розшук Січинського. З огляду на це було дотепно вирішено діяти протилежно до їхніх очікувань і протягом тривалішого часу притримувати втікача в надійному місці, до жодного кордону навіть не наближаючись. Котроїсь ночі відповідно перебраного й загримованого Мирослава з конспіративного помешкання у Станиславові було селянським возом доправлено до певного села над Дністром, де ним заопікувалася надійна патріотична родина.