Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

Яна лежала на застеленому ліжку, дивилась у стелю та слухала, як цокає старий годинник. Вона досі не могла заспокоїтися після зустрічі з Бандерасом. Колись він її так палко кохав! У кращого друга відбив. Ревнував, проходу не давав! Яка ж вона була щаслива, що кращі хлопці б’ються через неї. Вірила у справжнє кохання. Антон тоді казав, що ніколи нікому її не віддасть. Але раптом її коханий Бандерас поїхав і не повернувся. Жодної звісточки за дев’ятнадцять років. Чому він так вчинив? Чи сподіватися тепер на його допомогу? Чи залишилися в Антона хоч якісь почуття до неї? Думки, мов зграя комах, роїлися в голові. Що ж удіяти? У селі їй життя не дадуть – зацькують за те, що кохалася з укропським десантником. Треба їхати звідси негайно! Але куди? До кого? Єдині родичі жили в окупованому Донецьку. Але на дзвінки вони не відповідають, мобільний зв’язок заблоковано. Може, самі поїхали подалі від війни кудись до Росії? Навіть якщо не поїхали, то хіба вона їм потрібна у такі часи та ще й з дитиною? Як швидко все змінюється. Ще минулої ночі вона була така щаслива. Коханий Костян зі співучим прізвищем Музика усю ніч доводив її до солодкої нестями. Був такий сильний та пристрасний, обіцяв, що забере до Житомира, познайомить із батьками. Яна знову повірила в кохання, але ця клята війна вкрала її любого Костяна. Боже, як же їй не щастить із чоловіками! Чи пощастить колись узагалі, чи найкращі часи вже в минулому?

У двері тричі постукали. Два короткі й один довгий. Це їхній умовний сигнал зі Свєткою. Певно подруга прийшла дізнатися про зустріч з Антоном, щоб потім рознести плітки – звістки не лежать на місці. Яна підвелася з ліжка і неквапно пішла відчиняти. Лише на хвильку зупинилася біля дзеркала, щоб глянути на себе. Ще зовсім не стара – самий сік. Головне – не втрачати оптимізму! Яна посміхнулася сама до себе і нарешті впустила подругу.

Свєтка прийшла, звичайно, не з порожніми руками, а з пляшкою червоного напівсолодкого. Доки сервірували на стіл, Яна дізналася всі останні тутешні новини та плітки. Звичайно, головною темою, яка хвилювала людей, були вбивство Костяна і повернення до села зрадника Антона Саєнка, який став «укропом». Коли Яна запитала, що балакають про неї, Свєтка тільки очі опустила. Могла б не запитувати, і так зрозуміло, що всі в селі Яну ненавидять. Якщо прийдуть ДНРівці, то на Яну першу вкаже все село – укропська хвойда! І як їй довести, що вона не хвойда, а закохалася? До того ж не у ворога, а в українця, такого ж як і сама. Усі її односельці, до речі, теж українці, принаймні за паспортом. Але Свєтка радить тікати, доки не пізно. Бо з нею таке зроблять… Краще про це й не думати. Краще пити.

– Так ти… чого мовчиш? – після першої чарки поцікавилася Свєтка.– Як зустрілися? Чіплявся?

– Якби ж то. Його більше вбивство цікавило. Ех, скінчилася любов! А може, і не було її.

– Тобто, як не було? – обурилася Свєтка.

Від постійної напруги та хвилювань вино відразу вдарило в голову. Коли пляшка спорожніла, Свєтку потягнуло на відверті зізнання.

– Я з дев’ятого класу сама по вуха в нього закохалась, підгодовувати почала пиріжками, млинцями. Аби тільки від тебе віднадити. Але Антон лише про тебе й думав! Повір, таку сильну любов мав, що навіть у ліжку тебе згадував!

– Ти ба!

– Жартую! Кажу, тебе любив, дурненька!

Підпилі Яна та Свєтка весело й гучно реготали, забувши про всі проблеми, про страх, про війну. Однак стукіт у двері повернув їх до реальності.

– Хто це? – відразу напружилася Свєтка.

– Не знаю,– стенула плечима Яна.

У двері знову постукали, цього разу гучніше. Хміль як рукою зняло. Яна підхопилася й узяла сокиру, що лежала біля дверей.

– Яно, це я – Антон! Відчини! – почувся з-за дверей голос Бандераса. Жінки полегшено зітхнули.

– З’явився – не загубився! – хихикнула Свєтка, підморгнувши подрузі.– Розслабся, Янчику! Сокиру поклади. Піду, відчиню.

Яна слухняно поклала на місце сокиру. Поки Свєтка відчиняла двері, треба було встигнути причепуритися. Яна кинулася до дзеркала з гребінцем і помадою, надала собі максимально «бойового» вигляду. Потім кілька разів глибоко вдихнула повітря і заспокоїлася, хоча рука все ще тремтіла. Коли Свєтка, Бандерас і Говерла зайшли до вітальні, усміхнена Яна вже сиділа за столом.

– Саме вчасно! – припрошувала чоловіків Свєтка.– Стіл накритий, тільки вас і чекали!

– Стривай, Свєто! – урвав її Бандерас.– Не до цього зараз. Український військовий у селі не з’являвся?