Кирило Круторогов - Бомбардир

– Пробачте, Вікторе, а ви не порадите, як мені побачитися з Богданою? Вона все ще в Харкові?

– У Харкові,– спокійно підтвердив він.– Живе в котеджному селищі за Окружною. У неї великий будинок і двоє дітей: хлопчик і дівчинка. Але ніякої зустрічі не вийде.

– Чому?

– Тому що це моя дружина. І сказати їй вам немає чого. Тим більше що я цього не допущу в жодному разі.

Деякий шок я, звичайно, відчув. Однак швидко впорався, щоб поставити останні питання. Час на повітря. Забагато кави, до того ж, тупо щемить серце.

– Як склалися ваші долі в команді?

– Як? – навіщось перепитав він.– Та гірше нікуди… Ви, напевне, вже здогадалися, що в ліжку Богдани був я. Ну що ви так дивитесь? Сергій був мені другом. Попри всі його заморочки, він мені подобався. І я хотів, щоб увесь цей любовний морок закінчився і він побачив цю жінку такою, яка вона є… Замість цього він витяг мене звідти й по-звірячому побив. Я навіть опиратися як слід не міг – у нього наче диявол вселився. Бачите оце? – Шевчук торкнувся скроні, де було видно блідий шрам.– Пам’ятка від друга… Що ж до Богдани, то ми з нею давно симпатизували одне одному, а ця історія нас остаточно зблизила…

Отак от. Приховати нам, звичайно, нічого не вдалося. Сергій мене добряче покалічив. Я в лікарні, у нього обдерті до м’яса кісточки на обох руках,– про що тут ворожити? Його просто викинули з клубу, рішуче, незважаючи ні на що. Зі мною, коли я прочухався, керівництво уклало контракт. Я відновився, почав грати в другій лізі, потім травма – порвав «хрести» 7 7 Розрив хрестоподібних зв’язок колінного суглоба. Одна з найчастіших і найбільш небезпечних травм у футболі. . Дві операції, рік на реабілітацію, але повернути форму я вже не зміг. Зав’язав із футболом у двадцять два. А якщо чесно, то пріоритети змінив ще до травми. Ми з Богданою одружились, і, як бачите, все непогано…

– А що з Бондарем і Федорковим?

– Бондар через рік опинився в київському «Арсеналі». Наскільки я знаю, грав разом із Гайдуком. Але чотири роки тому Боня загинув.

– Як це сталося?

– Гадки не маю. Наче нещасний випадок. Він завжди був неуважний, і ця його вічна меланхолія… Не виключаю, що міг накласти на себе руки…

– Були причини?

– Просто припущення.

– А Федорков?

Шевчук поморщився:

– З ним, по-моєму, все, кінець. Спочатку алкоголь, потім трава, потім «спіди» та опіати. Живе від дози до дози… По суті, його батьки самі винні.

Він замовк, мерзлякувато повів плечима, глянув на дисплей айфона.

Я підвівся, щоб подякувати йому.

Шевчук провів мене до дверей кабінету. Попрощалися ми сухо – він, певно, вже жалкував про свою відвертість.

Утім, я був упевнений, що вже за годину він геть забуде про мій візит.

Сутінки вже огорнули місто, коли я знов опинився на Сумській. Сніг і далі сипав, якийсь неправдоподібно лапатий, ліхтарні стовпи були прикрашені гірляндами, що підморгували крізь снігову сітку, повітря було сповнене свіжості й невдоволених гудків автомобілів, які повзли в сніговій каші по бруківці. Комунальні служби, як водиться, перебували в летаргічному сні.

Я поглянув на годинник – сорок хвилин до відправлення вечірнього експреса. Рівно стільки, щоб дістатися до вокзалу, купити квиток і пірнути у вагон. Я пройшовся до площі Конституції, помилувався на місцеві затори й спустився в метро…

У вагоні швидкісного поїзда виявилося задушливо – майже як у кабінеті Шевчука. Обігрівачі були виставлені на максимум, хоча ми ще не рушили з місця і запізнілі пасажири тинялися в пошуках своїх місць.

Я вийняв блокнот, збираючись дещо записати. Надряпав кілька рядків, але очі сльозилися від напруги, тупо й часто стукотіло серце. Я спробував продовжити – і раптом відчув, як повіки самі собою змикаються.

І відразу хтось став енергійно трусити мене за плече.

– У чому річ? – іще не опам’ятавшись, невдоволено буркнув я.– Що сталося?

– Прокидайтеся, громадянине! – поруч стояла молоденька провідниця, вагон був зовсім порожній.– Станція Київ-Пасажирський!..

Складне в мене було відчуття. І розбирався я з ним цілий тиждень після повернення з Харкова.

Шевчук тут був ні до чого – він повівся так, як міг би багато хто, у цьому не було нічого екстраординарного. Ні, я кляв себе за те, що прийняв пропозицію англійців, і в сотий раз питав себе: навіщо мені це знадобилося? Гроші? Без них я цілком міг обійтися, мої фінансові обставини не такі вже й погані. Набридла редакційна рутина, схотілося різноманітності? Непряма участь у справах клубу, який я обожнюю, полестила самолюбству? На що, власне, я сподівався?!