Кирило Круторогов - Бомбардир

Між іншим, із цієї вечірки все й почалося. Усі ці «культурні посиденьки» стали традицією – ми ж були фізично міцними хлопцями, я в ті роки уявлення не мав, що таке похмілля. Далі – більше…

– А як щодо режиму?

– Та де там… У Дані знайомилися з дівчатами, багато з них стали регулярно тягатися на стадіон – повболівати за нас, а нам через це не до м’яча – на трибуну поглядаємо. Тренер матюкається, лютує… Після матчу – кафе, іноді водили подружок у який-небудь ресторанчик або нічний клуб: коктейлі, знову ж таки кальян, травичка… Це коли гроші заводилися. Почувалися королями, футбольними зірками. А за цими дитячими понтами – звичайна вбогість. Порожні кишені, брак їжі, комплекси…

– І надовго Сергія вистачило?

– Не дуже. Ми ж різні. Тільки в одному сходились – обом подобалися виїзні матчі. Грали ми у вищому дивізіоні дитячо-юнацької ліги, у групі, де зібрали команди переважно зі сходу України. Так що довгих переїздів не було, але все одно – різноманітність. Особливо полюбляли гостювати в «Шахтаря». Треба сказати, грали ми цілком гідно… А заразом і відривалися на повну. Сергій, щоправда, час від часу починав бунтувати… Намагався нас стримати. Хоч і безрезультатно.

Я помітив, як Шевчук кілька разів мигцем поглянув на годинник. Він уже виговорився й не дуже бажав вести далі «інтерв’ю». Але в сказаному ним було повно недомовок, і я мав зрозуміти, що за цим стоїть.

– Як Сергій тримався в компанії?

– Як скрізь і завжди. Аніматор з нього ніякий, самі знаєте… До речі, ви сьогодні повертаєтеся до Києва?

Я підтвердив, зауваживши, що не поспішаю – будь-який із вечірніх поїздів мене влаштує. Водночас я був дещо розгублений, бо не знав, як підступитися до цього доглянутого молодого бізнесмена. Як витрусити з нього те, про що він уникає говорити? Невідомо, чи стане це мені в пригоді, але, як то кажуть, клади все у валізку. Тим більше що я досі не мав жодного безперечного факту, який стосувався б особистого життя Сергія Гайдука.

– Ви хотіли ще про щось запитати?

Мабуть, він уже був не проти мене позбутись, але щось його тримало.

– Ви, Вікторе, чудовий співрозмовник. Тому я не хочу заганяти вас ні в які рамки. Із задоволенням вислухаю все, що вам удасться пригадати. І пробачте, заради Бога, що забираю у вас стільки часу.

Він відмахнувся й зненацька запитав:

– Як щодо чарки коньяку?

Я відмовився, додавши, що з більшим задоволенням випив би ще кави.

Шевчук знову почаклував над інтеркомом. У дверях виникла секретарка, схожа на щучу блешню у своїй сріблястій сукні. У руках вона мала тацю з пузатою пляшкою арманьяку й тим самим кавником.

Хлюпнувши шефові на дно круглого келишка, дівчина наповнила мою чашку й зникла. Шевчук підвівся й пройшовся кабінетом. Повернувшись до столу, він узявся за телефон, швидко набрав якийсь номер, усміхнувся, стер і запустив телефон дзиґою на полірованій поверхні стільниці.

– І все-таки ми були романтиками,– раптом промовив він.– Особливо коли налаштовувалися на гру. Могли навіть, щоб підзарядитись, у роздягальні всією командою щось заспівати. Наприклад, «911» Вакарчука. Хто в ліс, хто по дрова – але вставляло ж, факт… І Сергій поступово прижився в Харкові, фанатизму цього футбольного в нього поменшало… Знали, де і з ким провести час, у кого добути флаєри до нічного клубу. Тусувалися, так, але напиватися по-чорному – цього не було. А в наступному сезоні, коли справи в команди пішли вгору, нам узагалі все бачилось у рожевому світлі. Загалом, втяглись у таке життя, відчули смак.

– І ніхто не попався?

– Ну, як сказати… Тренер дещо помічав, ясна річ. Але терпів наші зальоти, дивився крізь пальці. Та й ми намагалися бути адекватними.

– Як щодо постійних подружок?

– Само собою. Ви бачили хлопця, якого в цьому віці не цікавить секс?

– У Сергія були з кимось тривалі стосунки?

Шевчук нарешті сів. Ковтнув коньяку, для чогось посмикав обручку на підмізинному пальці.

– Навіщо це вам?

– Хочу де в чому розібратися. Йому двадцять шість, він відомий спортсмен. Купа шанувальниць. Проте досі не одружений. Що за цим стоїть? Якась психологічна травма замолоду?

– Не знаю, як тепер. У той час він мав щонайменше два серйозні романи… Не якісь скороминущі захоплення, ні. І обидва страшенно невдалі для Сергія. Може, через них він і схибнувся на футболі, закрився наглухо. Наче компенсація – весь час намагався щось довести собі та іншим… Довів, припустімо. І що кому тепер до цього?