Кирило Круторогов - Бомбардир

Я подякував – кава й справді була понад будь-які компліменти.

– Скажу чесно,– вів далі Шевчук,– ви мене здивували, запропонувавши поговорити про Сергія. Проте – влучили в десятку. Нас із ним багато що пов’язує, ще з часів спортінтернату. То я готовий.

Не менш чесно я міг би відповісти, що коли мене щось і дивує, то це його готовність. І я сказав:

– Я радий, Вікторе, що ви відгукнулись… Усі, з ким мені випадало говорити про минуле Сергія Гайдука, без особливого бажання йшли на контакт…

– Ну, а я із задоволенням,– зі смішком промовив він.– І не для того, щоб примазатися до його слави. Серьога справді вартий того, щоб про нього писати. Неабихто – найкращий український форвард із часів Шевченка!

– І який же ваш найперший спогад про нього?

Мій співрозмовник помовчав, пригубив каву.

– Як його до нас у кімнату в гуртожитку підселили. Він дикуватий був спершу…– Твердо окреслених губ Шевчука торкнулася ледь помітна усмішка.– Але ми поладнали, дарма що я швидко зрозумів: у мене з’явився серйозний конкурент. Адже до його появи в команді я був номер один у всьому. Та мені стало розуму поміркувати так: ми ж граємо на різних позиціях. Якщо знайдемо порозуміння – користь буде для обох… Ми навіть подружилися… хоча я б не назвав це дружбою. З ним важко було підтримувати звичайні приятельські стосунки, а своїми переживаннями й проблемами він ні з ким ніколи не ділився… Ми просто тяжко працювали разом – у грі, на тренуваннях – і не ставили питань: а кому це на фіґ треба? І коли вимотувалися вкрай, я говорив: треба терпіти. Нас ніхто не чекає, але я точно знаю – у нас буде шанс. І треба бути до нього готовими будь-якої хвилини…

Василь Пилипович, наш тренер, спочатку буквально мучив Сергія. Смикав, опускав, іноді навіть принижував перед усіма. Не знаю, чи був у цьому сенс – не беруся судити. Він працював старим способом, зате навчив його спортивної злості і ще – покладатися тільки на себе. Отоді, я гадаю, і почав складатися його характер: усе в гру, ані краплі енергії на порожні емоції.

– Будь-якому спортивному журналістові це відомо. Але не може ж людина жити взагалі без емоцій?

– Ви з ним коли-небудь бачилися? – Шевчук коротко глянув на мене.

– Так. Кілька разів.

– І яким він вам здався?

– Незворушним. Закритим. Навіть не уявляю, що могло б його роздратувати.

– Саме так. Дехто навіть вважав його флегматиком… Але бачили б ви його перед матчем! Як бомба вповільненої дії – може рвонути в будь-який момент або створити щось просто нереальне: класний прохід, фантастичний удар із тридцяти метрів… У грі він завжди непередбачуваний, а поза полем… Той, хто його не знає, скаже: цьому хлопцеві все по фіґу. І ніколи не зрозумієш, що в нього насправді на думці… Просто дивиться тобі в очі й мовчить…

– Він що-небудь розповідав про близьких?

– А мені досі здається, що їх у нього й не було. Таке собі самотнє звіря, до якого всім байдуже. Думаєте, це його пригнічувало? – Він знизав плечима, примружився.– Не знаю, не знаю… Двічі я запрошував його до себе в Новомосковськ на канікули. От кому він одразу сподобався, то це моїй мамі. Вона любила таких хлопців – серйозних, небалакучих. Які вміють забити цвях, пришити ґудзик, сорочку попрасувати, черевики начистити… Я був повним недбайлом, а Сергій вічно сунувся – то посуд помити, то картоплю почистити. І речі в нього завжди в порядку – усе розкладене, напрасоване. Мене це дратувало – здавалося, хоче догодити, підкреслити мою безалаберність…– Шевчук насупився, немов цей спогад викликав у нього смуток. Помовчав секунду, додав: – Мама недавно померла, усе ще свіже… А я в ті роки був цілковитою протилежністю Сергієві: хлібом не годуй, а дай відірватися, приколотися, викинути який-небудь фортель…

– А харківський період?

– Харків…– Його перервав дзвінок мобільного.– Перепрошую, я відповім… Слухаю! Так, тільки кажи швидше, я зайнятий. У мене людина з Києва, серйозна розмова…

Закінчивши, він відклав айфон.

– Я вимкнув звук, нас більше не потурбують. На чому ми зупинилися?

– Я питав про переїзд до Харкова й «Арсеналу»…– нагадав я.

– О’кей… Спочатку мене, Гайдука та Бондаря покликали в клуб на перегляд. І щойно ми опинилися в Харкові, одразу й вирішили: хай там що, а назад не повернемось. Нам було по п’ятнадцять, ціну собі ми вже знали, амбіцій вистачало. І хоч таке рідко трапляється, щоб троє з однієї команди підійшли тренерам, усі ми одержали запрошення. І відразу після нашого гуртожитку з тарганами й протягами опинилися в іншому світі.