Любовь Тильман - Книга Прощания

Наш немного подрастёт?!»

Улыбнулся папа ей:

«Когда станет он взрослей,

Кот поймёт, что мы – друзья!

А друзей кусать нельзя!»

Яркий солнечный денёк

В стёклах, словно огонёк,

То тускнеет, то блестит,

Лучик весело горит.

Кучевые облака

Чуть дрожат от ветерка,

А над ними, словно флот,

Туча серая плывёт.

Облака смешались с ней,

Сразу стало холодней.

Мелкий дождик моросит.

Всё меняет круто вид.

Тротуар, издалека,

Словно пенная река,

Собирает лужи вод,

Отражая неба свод.

С окон золото стекло,

В блёстках капелек стекло.

Туча воду потеряла

И чуть-чуть прозрачней стала,

Растворяясь в полумгле,

Солнца луч скользнул к земле

И она опять просохла,

Заиграли солнцем стёкла,

Серой лентой трасса вьётся,

Как союз воды и солнца,

Травы крася в жемчуга,

Тонкой радуги дуга.

Что не так – затевал он скандал

И кричал: «Я герой! Аксакал!

Пораженья и страха не знал!

Сделай так, как тебе я сказал!».

Но однажды, в большой выходной,

Он поехал за город, с роднёй,

Мышку серую там увидал

И воскликнул: «Да это – шакал!».

Так скакал «аксакал» сквозь аул,

Что вослед трепетал саксаул.

На руках он у мамы рыдал:

«Я как дедушка! Я – аксакал!»

Улыбался задумчиво дед:

«Да, знавал я немало побед,

Хоть, по правде, совсем не герой

И бывало проигрывал бой».

Нежно внука к себе он прижал:

«Ты ещё подрасти, «аксакал».

Чуть только утро раннее

Гор склоны озарит,

С друзьями на свидание

Торопится Брижит.

Она здесь всюду дома,

И каждый к ней спешит,

Ведь всем вокруг знакома

Красавица Брижит.

Несёт она лукошко

И серый рюкзачок,

В них зёрнышек немножко,

Зелёных трав пучок,

Горох, капусты хряпка

И яблоко лежит…

Туда, где леса шапка,

Стремглав бежит Брижит.

Ждут поползни, синички,

Ждут утки у пруда,

Едят с ладошек птички,

Слетаясь к ней всегда,

А белочки и сами,

Залазят к ней в рюкзак,

Разбойницы с усами,

Не воспитать никак.

В конце покормит мышку

На склоне у камней…

И вновь бежит вприпрыжку,

Пора домой скорей,

Умыться, расчесаться,

Поправить свой наряд

И с мамой отправляться

К ребятам в детский сад.

Мій любий, старовинний Львів!

Невже так швидко час минувся?!

Він знов від перемін здригнувся

І дим подій ще не осів.

Ще у повітрі, як нудота,

Розтасканих заводів прах,

А у старому місті квота

На будівництво в стилі «Ах!»

«Ах, що за башточки, віконця,

Колони, портики! Ах, скло!

Ах, грає в них промінчик сонця!»

Старі будинки – ніби тло,

Що віддзеркалило сторіччя,

Здимало слави фіміам…

Новітній еклектичний шрам,

Статечне зіпсував обличчя.

Даремні за минулим всі засмути.

Час назворот хто зможе повернути?!

Лише додати болі в відчуття…

Шануй своє сьогоднішнє життя!

Бо і воно мине. І станеш жалкувати

За кожну мить, що ти волів проспати,

За кожен день, що не вступився з хати,

За всім, що не наважився здолати.

Все розставляє по місцях життя,

Найменшій випадок, чи навіть відчуття,

Часом миттєво все перевертає.

Що завтра з нами трапиться?! Хто знає?!

Сьогодні без причини ти журний,

А взавтра пожалкуєш – от дурний,

Для щастя, виявляється, так мало

Потрібно нам. Мені що бракувало?!

Долина Зубри. Глуш. Мочари.

Сирих туманів білі чари.

Грибами повніють ліси.

Барвисті луки, де краси

Не годен словом замінити.

Павичих очок оксамити.

Душа летить за небокрай,

За жайворонків стрекотання…

Таке нестерпне розставання…

Таке безвихідне «Прощай!»

Минає рік. Останній літній день.

Вже осінь сипле дощиками з неба…

І так багато ще зробити треба,

Нема коли співати вже пісень.

Птахи групуються у зграї на стерні.

І нам, напевно, треба поспішати:

Всі справи завершити і зібрати

До купи спогади, барвисті та рясні.

Мчать роки, як дикі круторогі,

Сиплють іскри на хрещатий шлях,

Попри все життя – самі дороги,

Шкода – не вертають у роках.

Кам’яні стовпи на перехрестях

Для рекламних банерів здають.

Що за ними?! Шана чи безчестя?!

Взнають тільки ті, які дійдуть.

Паросток у гущавині лісу

Не чекає листову кулісу,

Що поробиш, світла там замало,