П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Якісь проблеми?

Почувши цей голос, Альберт скам’янів. У ньому відчувалося стільки ядучості, ніби це були випари смертельної отрути. В полі зору з’явився спочатку ремінь. Альберт відчув, як починає тремтіти.

— Річ у тім... — почав жандарм, простягаючи військове посвідчення.

Альберт нарешті підвів голову і зустрівся з холодним і нищівним поглядом капітана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди... Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.

Прадель узяв посвідчення, не спускаючи погляду з Альберта.

— У мене тут два «А. Майяра», — пояснював жандарм. — Я от сумніваюся щодо фотографії...

Прадель навіть не глянув на документ. Альберт опустив очі додолу. Це було сильніше за нього — він не витримував цього погляду. Ще п’ять хвилин, і з його носа скотиться краплина поту.

— Цього я знаю... — зверхньо кинув Прадель. — Я чудово його знаю.

— Тоді все гаразд, — козирнув жандарм.

— Це точно Альберт Майяр...

У Праделя була манера говорити дуже повільно, так ніби він у кожен звук додавав особливої ваги.

— ...Жодного сумніву.

Поява капітана усіх враз стишила. Солдати замовкли, ніби вражені затемненням. Було у цьому Праделі щось таке, що сковувало, ніби якийсь іще один Жавер. (У пеклі охоронці, певно, мають такий погляд.)

Я сумнівався, чи говорити тобі про це, але все жнаважуся. Я маю новини про О. П. Він став капітаном! Ну, що ж,на війні вигідніше отаким негідникам, аніж солдатам. І він тут керує відправкою в демобілізаційному центрі. На мене зустріч так подіяла... Ти уявити собі не можеш, що мені сниться відтоді, як я знову його побачив...

— Ми ж знайомі, рядовий Альберте Майяре?

Альберт наважився підняти очі.

— Так, пане лейт... пане капітане. Ми знайомі...

Жандарм більше не сказав нічого, він втупився у свої папери з печатками та списками. Атмосфера довкола почала зловісно вібрувати.

— Я навіть знаю про ваш героїзм, рядовий Альберте Майяре, — процідив Прадель із зневажливою міною.

Він роздивлявся його від голови до п’ят. Він явно тягнув час. Альбертові здавалося, що земля тікає у нього з-під ніг, ніби він стояв на сипких пісках, і якось мимохідь, в паніці, він випалив:

— Це все — наслідки війни.

Довкола запала німа тиша. Прадель підвів голову подивовано.

— Кожен... виказує свою справжню натуру, — важко закінчив Альберт.

Губи Праделя склалися в іронічну гримасу. (Інколи його вуста перетворювалися на тонку смужку, яка при потребі якось механічно розтягувалася.) Альберт збагнув, що його завжди напружувало: капітан Прадель ніколи не кліпав. Від цього його погляд здавався пронизливо-різким і пильним. «Ця скотина ніколи не плаче», — подумав він, ковтнувши клубок у горлі, й опустив очі.

Інколи мені сниться, що я вбиваю його, пронизую штиком. Або ми це робимо удвох — ти і я. І тоді він проходить дев’ять кіл пекла. Або я постаю перед трибуналом, мене от-от розстріляють (я бимав відважно відмовитися одягти на очі пов’язку). Але я навпаки погоджуюся, бостріляти має Прадель. Він підходить до мене — самовпевнено, пильно дивлячись... Прокинувшись, я до нестями хочу убити його... Але коли на думку приходить ім’я цього покидька, то я відразу згадую тебе, мій бідний друже. Я не мав битобі цього нагадувати, я знаю...

Жандарм потер потилицю.

— Ну, що ж... якщо ви його знаєте, пане капітане...

Обурливий галас наростав — спочатку нерішуче, а потім усе сильніше.

Альберт нарешті підвів очі. Прадель зник, а жандарм уже схилився над своїми списками.

З самого ранку всі довкола вже знетямилися в постійному галасі. Центр демобілізації був переповнений криками та лементом. Але раптом під кінець дня зневіра привела це величезне стовписько до завершення. Кабінки закрили, офіцери розійшлися до вечері, а їх виснажені помічники, сидячи на своїх стільцях, за звичкою дмухали на свою ледве теплу каву. Столи адміністрації опустіли — до наступного дня.

Поїзди, які мали прибути, так і не приїхали.

І сьогодні вже точно не приїдуть.

Можливо, завтра.

А ми тільки те й робимо, що чекаємо — від самого кінця війни. Тут майже так само, як в окопах. Є ворог, якого не видно, але який нависає над нами усією своєю вагою. Ми залежимо від нього. Ворог, війна, адміністрація, армія — це все між собою схоже, ніхто нічого не розуміє, і ніхто не може цьому зарадити.

Вже скоро ніч. Ті, що вже підкріпились, починають дрімати або запалюють сигарети. Змучені за увесь день тим, що лементували, як чорти, мучилися ні за цапову душу, вони відчули себе раптом терплячими і щиросердими. Тепер, коли все заспокоїлося, кожен готовий поділитися з товаришем рядниною чи навіть хлібом, якщо той залишився. Всі роззуваються і в сутінках здаються постарілими; втома від цих виснажливих місяців та постійної непевності дається взнаки — покінчити з цією війною неможливо. Дехто грає в карти, хтось пробує грати в кулі (занадто малі, щоб їх ганяти), чути сміх та жарти. Але на серці в усіх було тяжко.