П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Зі своїм відчуттям тривоги Альберт почувався зле в натовпі. Він був затиснутий звідусіль двадцять чотири години на добу. Неможливо було просто десь присісти, щоб тебе ніхто не зачіпав. А цей вічний гамір, ці безперервні крики страшенно мучили, гули в його голові, від чого він аж підскакував і повсякчас вовтузився. Інколи (так, ніби закривалися втулки) шум довкола нього раптом стихав, але натомість чулося приглушене відлуння, ніби вибухи снарядів з-під землі.

Це відбувалося з ним все частіше — відтоді, коли він побачив там, у холі, капітана Праделя. У своїй улюбленій позі, розставивши ноги, він стояв, заклавши руки за спину, і спостерігав за цим галасливим збіговиськом з усією строгістю людини, яку украй нервує отака безпорадність інших. Думаючи про нього, Альберт піднімав очі та тривожно дивився на юрбу солдат довкола себе. Йому не хотілося розказувати про Праделя Едуардові, бо в нього складалося враження, що той — всюдисущий, як злий дух, який постійно витає десь поряд.

Ти правий, що всі ми трохи егоїсти. Мій лист не тримається купи...

— Альберте!

Бо в наших головах, у нас усіх, такий іноді туман...

— Альберте, чуєш? Чорти б тебе забрали!

Знервований капрал схопив його за плече, шарпонув щосили, показуючи на дошку оголошень. Альберт швиденько, на ходу зібрав свої розкидані речі, притиснув до себе документи і прожогом кинувся через натовп солдат, що, як гусаки, стояли, переминаючись з ноги на ногу.

— Ти не надто схожий на того, що на фото...

Жандармові було на вигляд всі сорок (кругле черевце, такий собі товстун, можна здогадуватися, як він міг жерти ці останні чотири роки). Такий собі служака з почуттям обов’язку і підозри. Але почуття обов’язку — це штука сезонна. Наприклад, від часу проголошення перемир’я на цім наполягають повсякчас. А такі, як Альберт, були легкою поживою, хоч і войовничою. На його обличчі читалося бажання швидше повернутися та виспатися.

— Альберт Майяр... — повторив жандарм, прискіпливо вдивляючись у військове посвідчення.

Ще трохи, і він почне роздивлятися його на світло. Звичайно, він сумнівається, дивлячись на Альберта і вдоволено констатуючи: «Несхожий на фото». Але ж фото чотирирічної давності, вицвіле, пошарпане... Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографія теж годиться. Але жандарм був іншої думки. Зараз довкола стільки шахраїв, злодіїв та брехунів. Він нахилив голову, дивлячись по черзі то на Альберта, то на документ.

— Це фото зроблене раніше... — додав нерішуче Альберт.

Для чиновника лице солдата здається підозрілим, але його «раніше» розвіює сумніви. Та й для всіх «раніше» викликає однакові почуття. Але все ж таки...

— Ну, що ж, — почав він знову, — отже, «Альберт Май­яр». А от у мене вже є два Майяри.

— І обидвоє «Альберти Майяри»?

— Ні, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.

Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок підкреслив його кмітливість.

— Так, — каже Альберт, — але може бути і Альфредом також. Або Андре. Чи Альсідес.

Жандарм подивився на нього і примружив очі, як товстий кіт.

— А чому не Альберт?

Звичайно, для цієї гіпотези Альберт спростування не мав.

— А де він, той другий Майяр? — спитав він.

— Та в тім-то й річ — він позавчора поїхав.

— І ви його відпустили, не дізнавшись імені?

Жандарм примружив очі (як важко пояснювати елементарні речі!).

— Ім’я в нього було. Це тепер немає, бо всі анкети передано в Париж. На тих, хто вже поїхав, у мене лишився лише такий от список, — він показав пальцем на колонку з прізвищами, — ось, тут вказано «А. Майяр».

— То як бути? Я що — залишуся стовбичити тут сам?

— Якби все залежало тільки від мене — я б тебе відпу­стив. Але мені голову відірвуть, розумієш... Якщо я зареєструю зайвого чоловіка, знаєш, що зі мною буде? А уявляєш, скільки ходить тут усяких! Та й ви постійно губите свої документи! А якщо додати ще всіх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двічі отримати компенсацію...

— І це справді так серйозно? — спитав Альберт.

Жандарм насупив брови, ніби щойно збагнув, що перед ним підозрілий вивідувач.

— Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммі, — пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацію. — Можливо, тому й фото таке...

Жандарм, гордий зі своєї проникливості, прискіпливо роздивлявся то його самого, то фотографію. І нарешті проказав загадково: «Можливо». Але відчувалося, що це ще не кінець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпіння. Гули спочатку тихенько, а потім усе обуреніше і наполегливіше...