Володимир Кошелюк - Green Card

Оце діло! Зброя легенька, якась ніби несправжня – суцільний пластик.

Під кінець дня задоволення від зброї зникло. Ця М16А4 стала важезною. Прийоми нагадували повільне збочене катування. Спина болить, наче в хребет заліз розпечений шкворень.

– Гвинтівка має бути нахилена під кутом сорок п’ять градусів, приціл на рівні лівого ока. Пальці разом! Лікті притиснуть!

Сьогодні закінчився період прощень – за кожне порушення, неточність прийшлось розплачуватись. Вправи зі зброєю в нас виходили паршиво, тож сержант Мур розважався як міг. Не чіпав і пальцем, але навчання через біль ніхто не касував. Сержант горланив як обпечений. Піт скапує крапельками, ллється смердючим ручаєм. Під час віджимань збирається невеличка калюжа, що розтікається рівнесеньким асфальтом.

– Біг на місці! Швидше, коліна вище!

– Ай-ай, сер!

– Голосніше!

– Ай-ай, сер!

– Ану, військовий клич!

– А-а-а-а-а! А-а-а-а-а!

– Це взвод рекрутів чи інтернат целок? Не чую!

– А-а-а-а-а!! А-а-а-а-а!!

Поряд сопе Нільсон. Схожий на богомола, худючий, з крючкуватим носом. З кожним підходом робить усе повільніше й повільніше, надсадно хрипить, наче зараз легені виплюне. Сержант Мур помічає «херового віджимальника».

– Шо, Нільсоне, втомився?

– Так, сер!

– Нічого, маленький, відпочинь, а інші нехай вкалують. Лягай!

Ми «вкалуємо» і кричимо:

– Дякуємо, Нільсоне!

Це падло розляглось посередині й дереться:

– Будь ласка, рекрути!

Увечері розбираємо й чистимо гвинтівки. Дріл декілька разів показує, як це робиться. Як завжди, знаходиться декілька геніїв, що піддають нам присідань, віджимань і стрибків. Дух мастила заспокоює. Наче колись. Розбірка не складна, але багато дрібних деталей. З утіхою протираю затвор, мимоволі гладжу приклад. Джарвіс колупається поряд.

– Наче дівку гладиш.

– Гвинтівка краща. Як гарно прочистиш, ніколи не відмовить.

Нік гиготить, поблискуючи зубами.

– Розвеселились, коміки? Push up! [27] Віджатися! (англ.).

Віджимаємось, доки в очах не йдуть широкі жовті кола. А тоді ще разів із п’ятдесят. А тоді ще. До самого відбою…

– Дене, ти спиш?

– Хер там. В мене рука звісилась, а назад не викину.

– Помогти? Тільки тоді висадиш мене нагору.

Джарвіс пирхнув, наче кінь. Постіль зарипіла. На двох віджались із тисячу разів. Руки болять, наче перебиті.

Нік нормальний хлопець. Колись його предків привезли в Луїзіану й примусили горбатитись на плантації. З рідних тільки бабуся. Вона – мамбо [28] Жінка-жрець у релігії вуду. . Це так, по секрету. Нік завів розмову, як побачив мій амулет. Якось увечері, у фрі-тайм, ми прали форму. Мій амулет висунувся з футболки. Нік зиркав, я вже грішним ділом подумав, що цей здоровань надто прогресивний рекрут.

– Ти бокор [29] Чаклун. ?

– Хто?

– Ну, бокор, в тебе знаки на шиї.

– Не знаю, про що ти. Це амулет – бабуся дала.

– То вона мамбо?

– Хто?

Отак, слово за словом, ми й збалакались. Нік добряче допомагає мені з мовою. Сержанти з Півдня, і їхню мову я розумію через слово.

Цілими днями рукопаш або MACMAP. Підйом, зарядка й бої. Удар, ще удар. Блок. Захват, кидок. Дріл шаленіє:

– Різкіше! Удар! Kill! Не чую, паскуди!

Kill! Kill!

У роті капа, слина тече, як у собаки. Форма запилюжена. Лікті й коліна позбивані. Рекрут Мелоун ригає. Його трясе, судомить. Дріл підбіг, ухопив під пахви. Хлюпнули водою, ляснули по щоках.

– Тягніть у медпункт!

Сусід скинув Мелоуна на спину й попер, наче пораненого. Заняття тривають. Ми в шоломах й захисті, як футболісти. В кожного дрюк з м’якими подушками на кінцях. Це pugil-stick. Через решітку ні чорта не видно, тільки голова метляється. Набалдашник гепає по чому попаде. Пилюга забиває ніздрі, набивається в рота. Довбана капа – слина летить, як у бульдога. Запускають по двоє в будівлю. Дві стіни, два входи. Під ногами пісок, зверху маскувальна сітка. Сигнал дріла, й лупашимось, аж поки хтось не впаде чи інструктор не свисне.

Один, другий, третій – піт випікає очі, ноги дрижать. Скільки ж їх іще? Мій світ – маленький прямокутничок у перехресті прутів маски. Як тільки його заступають, гупає довбня, летить піт, слина, скрипить пісок – й знову чисто. Я молотив, наче ціпом, виконуючи єдину комбінацію – боковий у голову, під коліно й навідмаш головою. Примітивно й простенько, але працює. Головне – ніхто не бачить. О, знову потемніло. Лупаш!

Я – фарш. Руки, ноги – у фіолетових плямах й багряних розводах. Вдихаю – грудина пече. Голова наче дзвін. Можу лежати тільки на боці. Хоч світло давно не горить, під повіками лопаються яскраві вогні.