Колм Тойбин - Завіт Марії

Та цих днів уже не повернути. Хлопчик перетворився на чоловіка і пішов з дому, був розп'ятий на хресті, і страждав, і помер. Я б хотіла мати достатньо сил, аби уявити, що те, що сталося, мине його, що воно побачить нас і вирішить: не зараз, не з ними. І нам дадуть спокійно постаріти.

Вони повернуться, мої захисники, мої охоронці. Я завжди у них під наглядом. Через кілька днів вони дізнаються, що одного разу я прокинулася на світанку і стояла біля вікна. Хто-небудь помітив якусь тінь, побачив щось крізь вікно, щось почув. Я — завжди на виду. Можливо, вони платять Фарині, щоб вона слідкувала за мною і повідомляла їх про все, можливо, вони погрожують їй, коли вона цього не робить. А може, вони знайшли когось іще, повз кого я мовчки проходжу на вулиці. Це неважливо.

Щоразу ми починаємо все спочатку, і кожного разу вони попервах надихаються якимись подробицями, а потім їх щось дратує: нова деталь, чи моя відмова сказати щось таке, що їм би хотілося почути, чи те, як я поводжуся, коли чую їхні голоси і бачу їхні намагання розповісти простими словами про дуже складні речі.

Але, можливо, усе й насправді просто. Можливо, коли я помру, а це буде скоро, все стане ще простішим. Усе стане так, наче побаченого і пережитого мною взагалі не було, чи було, але значило не більше, ніж помах пташиного крила високо в небі тихого безвітряного дня. Вони хочуть, щоб ті події залишилися з людьми навічно, вони самі мені казали. Їхні записи, кажуть вони, змінять світ.

— Світ? — спитала я. — Увесь світ?

— Так, — сказав чоловік, який був моїм провідником. — Увесь світ.

Мабуть, я мала розгублений вигляд.

— Вона не розуміє, — сказав він другому, і це була правда. Я не розуміла.

— Він і справді був сином Божим, — сказав він, а потім почав терпляче пояснювати, як я зачала свого сина, а другий кивав і підтакував.

Я майже не слухала. Мені є що робити. Хто як не я знає, як це було. Я знаю, якою була щасливою в перші місяці, як відчувала, що моя дитина — незвичайна й особлива, що все моє життя змінилось, як я не раз стояла біля вікна, осяяна світлом, і усвідомлювала, що життя, яке росте в мені, биття другого серця, переповнюють мене більш за все, що я тільки могла уявити собі.

Потім я дізналася, що це відчувають усі жінки, котрі готуються стати матерями та годувати своїх немовлят, що це відчуття починається в тілі і проникає в душу, і все здається таким новим. Я усміхалася, слухаючи їхні слова, адже вони думали, що знають правду про світло і про Божий дар, що його відчуває майбутня мати. І мені раптом сподобалося, з якими жаром і впевненістю вони говорили.

Але в кінці вони сказали таке, що я підхопилась і з жахом відсахнулася.

— Він помер, щоб спокутувати гріхи всього світу, — сказав другий. — Своєю смертю він звільнив людей від темряви і гріха. Його батько послав його у цей світ, щоб він страждав на хресті.

— Його батько? — спитала я. — Його батько?

— Треба було, щоб він пройшов через страждання, — перебив він. — Так він урятував усіх нас.

— Урятував? — скрикнула я. — Кого врятував?

— Тих, хто був раніше, і тих, що живуть тепер, а також іще ненароджених, — відповів він.

— Урятував від смерті? — спитала я.

— Урятував для життя вічного, — сказав він. — Усі люди колись пізнають вічне життя.

— Ой, життя вічне! — відповіла я. — Ой, усі люди!

Я подивилася на них: вони відвели очі, їхні обличчя потемніли.

— Так усе було заради цього?

Вони перезирнулись, і вперше я відчула, яким сильним було їхнє прагнення, яким незатьмареним було їхнє переконання.

— А хто ще про це знає?

— Про це дізнаються, — сказав один із них.

— Із ваших слів? — спитала я.

— Із наших слів, а ще зі слів його інших учнів.

— Ти маєш на увазі, — спитала я, — людей, що ходили за ним?

— Так.

— Вони ще живі?

— Так.

— Вони ховалися, коли він помирав, — сказала я. — Вони ховалися, й коли він помер.

— Вони були там, коли він воскрес, — сказав один із них.

— Вони бачили його могилу, — сказала я. — Я ж не бачила його могили, не обмила його тіла.

— Ти була там, — сказав мій провідник. — Ти тримала його тіло, коли його зняли з хреста.

Другий згідно кивнув.

— Ти бачила, як ми покрили його тіло пахощами, сповили його саваном і поховали у склепі, недалеко від місця, де його розп’яли. Але коли він з’явився серед нас через три дні після смерті, щоб говорити з нами і вознестися до батька, тебе не було з нами, ти була схована в надійному місці.

— До свого батька? — перепитала я, усміхаючись.