Колм Тойбин - Завіт Марії

Спочатку птах роздирав тваринці живіт, і нутрощі вивалювалися назовні, а потім викльовував очі. Зараз про це легко розповідати, адже це трохи відволікало від того, що відбувалося на горбі, і ще про це легко розказувати, тому що це було зовсім безглуздо. Птах не здавався голодним, хоча, може, він відчував такий непогамовний голод, що навіть жива плоть не могла його наситити. Клітка поступово наповнювалась напівмертвими кроликами, які й досі вищали. Чоловік дивився то на клітку, то на те, що відбувалося на пагорбі, і його лице світилося, він майже усміхався від похмурої насолоди, сидячи біля свого мішка, у якому ще була пожива.

До цього ми розмовляли про інше, наприклад, про чоловіків, що грали в кості біля хрестів. Вони грали на його одяг та інші речі, а може, й просто так. Одного я дуже боялась, як і душителя, що з'явився пізніше. Цей перший був із тих небезпечних людей, що цілий день ходили туди-сюди, слідкували за мною. Здавалось, що він дуже хоче знати, куди я піду потім, коли все скінчиться, і що саме його пошлють, щоб притягти мене назад. Цього чоловіка, що слідкував за мною, напевно, найняли вершники, які спостерігали здалеку. Якщо хтось і знає, що і чому сталося того дня, то це він — чоловік, що грав у кості. Дуже просто було б сказати, що я бачу його вві сні, але це не так, він мене не пригнічує, як пригнічує щось інше, інші обличчя. Він був там, і це все, що я можу про нього сказати. Він стежив за мною, знав, хто я є, і якби тепер, стільки років потому, він постав у дверях — очі примружені від сонця, рудувате волосся посивіло, кисті рук задовгі, такий само всезнаючий, холоднокровний і жорстокий, за спиною зловісно посміхається душитель, — я б не здивувалась. Але з ними я б довго не прожила. Як двоє товаришів, що приходять до мене, хочуть, аби я говорила, розказувала про те, що бачила, так цей чоловік, що грав у кості, і душитель, і ті інші хочуть, щоб я замовкла. Я зразу впізнаю їх, якщо вони прийдуть, хоча тепер це навряд чи має значення, — адже мені вже недовго лишилося. Та коли я не сплю, то страшенно боюся їх.

У порівнянні з ними чоловік з кроликами і яструбом був дивно сумирним. Він був жорстокий, але жорстокий якось безглуздо. Йому не треба було нічого особливого. На нього ніхто не звертав уваги, а я помітила його тільки тому, що, може, єдина з усіх людей на горбі помічала будь-який рух, маючи надію знайти когось і молити про захист. А ще тому, що хотіла зрозуміти, чого їм треба буде від нас, коли все скінчиться. А більш за все тому, що так я могла відволіктися хоч на секунду від того жахіття, що відбувалося перед моїми очима. Мій страх був їм байдужий, як і страх тих, хто був навкруги, я думала, що цим людям наказано оточити нас, якщо ми спробуємо зрушити з місця, і що нас обов’язково схоплять.

Другий із тих, хто приходить до мене, поводиться інакше. У ньому немає лагідності. Він нетерпеливиться, йому не цікаво, що я скажу, він і так усе знає. Він теж пише, але набагато швидше, ніж перший, схвально киваючи своїм словам. Дуже легко дратується. Коли я просто йду через кімнату, щоб узяти тарілку, він сердиться. Інколи мені важко стриматися, щоб не обізватися до нього, але я знаю, що навіть звук мого голосу викликає його підозру, ба навіть відразу. Але він, як і перший, змушений мене слухати, для цього він тут. Він не має вибору.

Перш ніж він пішов, я сказала, що завжди, коли бачила, що кількоро чоловіків збиралися разом, із цього не виходило нічого доброго — тільки дурість і жорстокість, при чому дурість виявлялася першою. Він сидів переді мною і чекав, коли я скажу ще щось, і мало-помалу втрачав терпіння, оскільки я відмовлялася говорити про те, про що хотів він: про той день, коли ми втратили нашого сина, про те, як знайшли його і що казали. Я не можу назвати його ім'я, не можу його вимовити, у мені щось зламається, щойно я промовлю його. Тому ми називаємо його «він», «мій син», «наш син», «той, хто був тут», «твій друг», «той, про кого ти хочеш почути». Може, я зумію вимовити це ім'я перш ніж помру, або хоча б ледь чутно прошепотіти його вночі, та мені здається, що я не зумію.

Я сказала, що він збирав біля себе невдах: просто хлопчаків, таких як він сам, чи сиріт, чи чоловіків, що не могли подивитися в очі жінці, чи людей, що невідь чому усміхаються, чи тих, хто рано постарів. «Серед вас не було нормальних», — сказала я і побачила, що він відштовхнув тарілку з залишками їжі, наче істерична дитина. Справді, я так і сказала: «Невдах». Мій син притягував невдах, хоча сам, незважаючи ні на що, невдахою не був. У ньому було все, навіть смиренність — дуже рідкісна якість. Він міг спокійно зносити самотність, міг дивитися на жінку, як на рівну собі. Він був вдячним, увічливим, розумним. І тому міг повести за собою людей, які довірилися йому, куди завгодно. «У мене немає часу на невдах, — сказала я, — адже коли ви двоє зберетеся разом, то вийде не тільки звичайна дурість і жорстокість — вам обов’язково захочеться більшого. Варто невдахам зібратися разом, — сказала я, підсуваючи тарілку до нього, — і вони будуть здатні на все: вони можуть бути безстрашними, цілеспрямованими, якими завгодно, і перш ніж вони досягнуть свого чи заспокояться, станеться те, що сталося, і з чим тепер я змушена жити».

Читать дальше