Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Із тих пір минуло чимало літ. Я відмінно закінчив філософський факультет університету, аспірантуру, захистив кандидатську, а відтак став і доктором наук. На перший погляд, мені напрочуд таланило: моя думка була важлива для світил науки і навіть для державних мужів…

Насампочатку — а це приблизно півроку — ніщо особливо не нагадувало про перебування в позаземних просторах. Та одного вечора, коли повертався з університету через парк, за кілька кроків переді мною, на темній стежині, несподівано спалахнуло сяйво. І я побачив дівчину Марію! Ту саму Марію з паралельних світів, яка благала поїхати до нареченого і сказати йому, нехай покине печалі, знайде нову наречену і жениться — Марія прощає і благословляє. Зображення було схоже на голографічне: Марія мовчала, з глибоким сумом і докором дивлячись на мене. І що найдивніше, ніхто, крім мене, сяючої дівчини не бачив. Люди байдуже проходили мимо і навіть хтось лайнувся, чому стовбичу посеред стежини і заважаю.

Я не був вельми приголомшений з’явою привида Марії. На підсвідомому рівні відчував, що моя подорож до «космічних сусідів» так легко не мине.

Наступного разу, коли сяюча дівчина з’явилася у кімнаті, я почав розпитувати, чого вона від мене хоче. З вуст — ані звуку. Якесь страшне було мовчання Марії. Коли вона постала переді мною утретє, почав гаряче її переконувати, що не з власної волі не зможу поїхати до нареченого… Мене суворо попереджено, що понесу страшну покару і їй самій там, у її світах, буде непереливки. Марія знову мовчала. І все болючішим ставав її погляд.

І тепер відчай щораз сильніше охоплював мене. Так тривало кілька місяців: Марія являлася все частіше. І я збагнув, що потихеньку, непомітно для інших і цілком свідомо божеволію. Далі так бути не… І тут небесна сила осяйнула — насамкраю божевілля я вхопився за розумну соломинку.

…Напрочуд погожого жовтневого дня я відправився в одне з віддалених сіл на Поліссі. Розбитою, давно не ремонтованою дорогою вже кілька годин їхав повз соснові і березові ліси, нескошені луки, сині дзеркала ставків та озер. На десятки кілометрів — жодної живої душі. Деінде траплялись села — давно покинуті, забуті. Щось магічне, нерозгадано-потойбічне і водночас захопливе таїлося у навколишніх краєвидах.

Охоплені молодим полум’ям осені простори грали-мінилися на сонці, як кольорова музика. Височезні очерети і трави, випражені і дочиста вибілені літньою спекою, тихо шелестіли на легенькому вітрі, нагадуючи шепіт незрозумілої мови похованих у доісторичних часах загадкових племен. Я їхав обережно, неспіхом, щоб не потовкти машину, і мене не покидало відчуття, ніби я потрапив на дивовижної краси і ніжності континент — забутий всіма континент Печальна Атлантида…

Врешті, оминувши озеро, заїхав у село. На диво, воно виявилося не таким уже й маленьким, а головне — дуже охайним, із добротними будівлями, доглянутими садами і чистими заасфальтованими вулицями. На невеличкому, колись насипаному людськими руками пагорбі стояла дерев’яна церковка, захищена зусібіч юними березами. Я і повернув до неї.

У храмі мене зустрів священик у глибоких літах — худенький, з довгим сивим волоссям, дивовижно ясними і допитливими очима, аскетичним обличчям. Він, цей святий отець, був схожий на давнього пророка-пілігрима, який випадково заблукав у наші часи. Вже на порозі з’явилося відчуття, що панотець давно чекав на мене: був одягнутий у золочені ризи, в руках тримав Євангеліє, а перед олтарем, наче персти святих, сяяло полум’я свічок.

— Слава Йсу.

— Слава Богу навіки!

— Благословіть, панотче, — я схилив у покорі голову.

— Хай Бог благословить, — по-батьківськи тепло відповів священик. — Яка нужда, яка печаль привела тебе у наш Божий дім?

— У мене незвичне прохання.

— Говори, брате, Божий дім відкритий для кожного серця, що прийняло Христа-Спасителя, — розвів руками.

— Якщо можете, відправте заупокійну за душу небіжчиці, — сказав непевно я.

— А як її було в земному житті звати?

— Марія…

— Ким вона була?.. старша?.. молода?.. Хочете ще щось додати? — запитував.

— Ні, панотче. У земному житті вона була просто дівчиною на ім’я Марія. Більше нічого не скажу.

— Тобі, брате, видніше. Гаразд.

Після храму я їхав через село. Несподівано біля одного із найдобротніших будинків машина зупинилася. Пробував завести, але двигун, здавалося, занімів назавше. Я вийшов із кабіни.

— Вам, можливо, потрібна якась поміч, — почув поруч голос.