Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

…Це був один із небагатьох днів у році, коли батько зробив собі вихідний. До обіду порався по обійстю, і підспорював йому Цар. Коли сіли за стіл, Штефан ненароком закинув:

— А няньо твій щось рано в цьому році вийшов орати.

— Куди? — насторожився батько.

— Звісно куди. Під Віщунку, на своє поле.

— Але ж землю в колгосп забрали?

— Знати — не знаю, але батько твій просив учора, аби ниньки зрання вийшов запомогти йому на оранці.

Батько відклав ложку, мовчки вдягнувся.

— Господи, ти що надумав? — сполошилася мама.

— Скоро вернуся, — відповів, гамуючи роздратування.

— Коли б знав, слова б не прорік, — зніяковів Штефан. — Недарма кажуть: «Не твоє мелеться — свій міх не підставляй».

Батько вже не чув Штефанових слів. Гримнув дверима й через городи, навпростець, подався в бік Віщунки. Я — бігом за ним.

— Вернися! — наказав суворо.

— Раз у році тебе бачу, і то проганяєш від себе, — сльози застелили мені очі.

Батько байдуже махнув рукою і пішов далі. Поминувши людські городи, ми спустилися в долину Віщунки.

Весна до нашого села поверталась чомусь не дуже сміливо і гостинно. Біжить-біжить із Дунайської низовини, галасує птахами, дихає вітрами, а потім напівдорозі зупиниться в якомусь селі і спочиває. Там, у долинянських селах, свої дні народження вже справляли сливи, яблуні — бралися легеньким туманом квіту, а в нас ще тільки на ліщині ледве прокльовувалися зелені оченята. Але цього року яр-пора видалась ґаздівною і ніде не барилася. Прийшла нагально, хутко зігнала сніги, висушила дороги, поназбирувала повні небеса жайворів, мовляв, веселіть людей, кличте із землі трави, жито-пшеницю і всяку пашницю. Та бувалі сельчани не вельми спішили в поле.

— Надто рання весна оманлива, — говорили ґаздове. — Зореш, посієш — матимуть потім чим жирувати заморозки.

Один тільки дід наважився вигнати плуг у поле. І тепер я не міг збагнути, чому батько так розсердився. Ще з осені в селі багато мовилося про колгосп, про те, щоб від діда і ще деяких ґаздів землю забрати. За це голосував і батько, але, як то насправді буде, ще ніхто не знав. А ґазди тим часом тихенько посмішкувалися і, не ховаючи глузування, говорили:

— Ми вже в один колгоз вступали, пережили його, то, ачей, і цей якось перебудемо.

При цих словах сміялися всі, згадуючи про колгосп, який ще влітку сорок п’ятого організовував Другий Фронт. Тодішній випадок налякав і навеселив багатьох у Черешневі, а вістка про нього розлетілася далеко по навколишніх селах.

А події тоді розгорталися так. Батько повернувся з війни наприкінці травня, а через тиждень, насампочатку літа, його обрали головою сільради. Секретарем і помічником зголосився бути вуйко Семен — Другий Фронт. На сільському сході гаряче доводив, що він теж страждав від хортівського режиму за світлу ідею. Тут же перед присутніми закасав сорочку, щоб добре розгледіли шрами на спині. Отже, має повне право на місце в новому уряді.

Черешнівці — народ поміркований, обачний: хтозна, як час поведеться, нікому не хотілося вельми пертися вперед, то й проголосували за вуйка Семена. Раз так чоловік хоче — хай буде. Другий Фронт — колишній завзятий політик, людина допитлива, хоч і не без дивацтв — на грамоті знався, і це всіх влаштовувало.

Наступного дня, тільки новий сільський уряд приступив до своїх повноважень, Семен категорично поставив перед головою сільради питання:

— Скажи мені, Андрію, як ми з тобою будемо вести село у світлу будущину?

— А як ти її бачиш перед собою? — зацікавлено усміхнувся батько.

— Найперше, я собі так думаю, в село треба завести електрику. Багато електрики, — сказав рішуче Другий Фронт. — Підключити її до кожної хижі, поставити стовпи на вулицях, і хай горить вдень і вночі. Най люди видять, що прийшло світле життя.

— З електрикою це розумно, — мовив нелукаво батько. — Може, не зразу, але вона у селі буде. Правда, треба подумати, чи варто її вдень палити.

— Ні, ні, — замахав руками Другий Фронт. — Раз ми з тобою боролися за світлу будущину, то най людям усюди буде ясно.

— Бог з ним, — кивнув батько. — Доживемо, якось вирішимо. Ну, а далі?

— Це не далі, а вже тепер, від сьогодні… — підняв вказівний палець вуйко Семен. — Нам треба колгосп організувати в селі. Я много начувся про колгоспи. Та й ти жив у Радянському Союзі, видів на свої очі.

— Колгосп — це добре, — сказав задумливо батько. — Але треба почекати. Най люди порадяться, самі дійдуть до того.