Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Андрій? — перепитав дід. — Андрій ниньки великий чоловік. Він тепер біров…

— По-новому — це тепер голова сільради, — уточнив стрийко. — Його, мабуть, не запитували, чому вернувся живим, правда, няньку? — засміявся хрипло.

Дід ніяково засовався на лавиці.

— Не запитували, — продовжував стрийко, — бо Андрій комуніст. А тепер вони над світом володарюють. Чомусь не дуже спішили брати дітей його до себе, коли Андрій утік до Росії, а вони, нещасні, пухли з голоду. А тепер, бач, пригріли, крівця заговорила, душа безсмертна, — ходив, хижо скалячись, біля діда стрийко Михайло. — Не крівця, ой не крівця, а земля у вас заговорила, заплакала небогонька. Думаєте, син — начальник, гектари ваші побояться відібрати, тому й добренькі стали. Ой хитра ж ви курва, дорогий няньку. Нас п’ятьох — на гнійник, а біля шостого хочете руки вмити і погріти. Неправду, няньку, кажу?

Старий враз знидів, втягнув голову в плечі і зіщулився, як перед страшним ударом, — ще ніколи в житті я не бачив його таким безпомічним. Довго отак мовчки сиділи, не наважуючись глянути один одному у вічі.

— А може б, ти пішов і здався, спокутував гріхи. Не такі ті комуністи й страшні, як ми думали. Вони вміють прощати, — заговорив врешті, пересилюючи себе, дід. — Життя ж у тебе попереду…

— Ні! — відрубав стрийко Михайло. — Ніхто мені не простить, то все ваші казки. А життя для мене уже немає.

— Ну, а що далі робити думаєш? — глянув очікувально дід.

— Дамся на Станіславщину, в ліси… Як помирати, то вже з цимбалами…

На світанні старий випровадив Михайла за село. Прощалися холодно.

— Єдина безпечна дорога — через Чортів хребет, — показав на вершину далекої гори, що розпливлася у хмарах. — Туди рідко людська нога доходить. Там, видиться мені, й самі небеса вже мохом обросли. Ось і тримайся тої путі.

— Ну що, няню, будьте здорові, — стрийко обняв старого. — Якщо не звидимося більше на цьому світі, Бог нас там розсудить, — звів очі і, ховаючись поміж габами ранкового туману, швидко зник у гущавині передлісся.

Дивлячись синові услід, дід стояв незрушно. Потім глянув на вершину Чортового хребта. Уже світало, і порослі мохом небеса над горою починали зелено розцвітати.

— Господи, — раптом прошепотів дід, — дай йому легкої смерті, хай довго себе і людей не мучить. Обірви його життя, як сонце росинку, як вітер павутинку…

Старий просив цього гаряче і пристрасно, як вимолюють батьки для своїх дітей велику і щасливу долю. Вранці дід спитав мене:

— Добре виспався?

— Добре.

— І нічого не чув, не бачив?

— Нічого, — розгублено відповів я.

— Щасливий будеш. Я теж у дитинстві ніколи не бачив снів і спав як мертвий, — мовив задумливо.

…Ми з братом Павлом звернули за ріг вулиці, опинилися перед дідовим двором. Ворота на обійсті були розчахнуті навстіж. Без шапки, в одній сорочці, дід нагрібав дерев’яною лопатою сніг, рвучко кидав його під вікно, на те місце, куди нібито у його снах приповзав вовком стрийко Михайло і страшенно вив. Земля тут гаряче дихала, диміла, а сніг миттєво плавився, як віск. Усе подвір’я було давно вже очищене, тому дід тягав сніги із вулиці, але й вони не могли вгамувати страшного жару невеличкого клаптика під вікном.

— Христос рождається, діду! — кричу боязко з розчинених воріт. — Віншуємо вам щасливих різдвяних свят, аби… — і затнувся.

Слова якось здавили горло, в грудях охололо, бо не знав, що жадати. А Павло — мале, то й дурне — від чистого серця вигукнув:

— І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік співають красні рожі!

І малий розцвів у такій блаженній усмішці, ніби його ощасливили пригоршнею лісових горішків. Дід втомлено випростався над лопатою, витер спітніле чоло і тяжко зітхнув.

— Дивіться, діти добрі, — навіть не привітавшись, кивнув головою на швидко в’янучий сніг, — уже скоро місяць, як Михайло коченіє в землі, а все одно кожної Божої ночі приповзає до обійстя і виє тут під вікном. Прощення собі благає. А земля горить під ним. Он, позирайте, неборята, як димить. Думав нині, знесу під вікно всі сніги світу і втихомирю цей гарячий клапоть у дворі, але моці вже нема, — скаржився дід, поволі добуваючи слова з розіпрілих грудей.

Колись здоровий, могутній, широкоплечий, він був тепер геть безпомічним.

Хай і не наділяв мене ласкою, як інших своїх онуків, але десь потайки в душі я завше гордився, що в мене такий сильний дід. Бувало, причаївшись десь у хащі неподалік Віщунки, я міг годинами стежити, як дід на своїх полях косить, оре, жнивує, править кіньми. Тоді виділося, що міць його непідвладна часові. І до болю хотілось бути таким сильним, могутнім, як мій дід. А тепер жаль сплинув і здавив серце — від мого колись могутнього діда зосталася тінь. Він, — я помітив, але не хотів вірити, — почав гаснути ще минулої весни.