Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Не любила, то й прогнала дурня, — озвався дід.

— Я завжди знав, що вона ніколи мене не кохала. Вона любила моє майбутнє. Гімназист, студент філософського факультету, потім офіцер, а далі мало бути велике майбутнє. Але тепер воно, майбутнє, теж залито розтопленим воском. Я зупинився тут, а ріка розплавленого воску попливла і залила переді мною двері в майбутнє.

— Господи, великий Господи! — раптом упав перед іконою на коліна дід. — Чого його не вбили? Чому він залишився жити? Чому він повернувся на мою голову? — дід ридав і пальцем показував на Михайла. — Чотирьох ясних соколів від мене забрав, а йому навіщо дарував життя?

Стрийко, похитуючись, встав із-за столу, підійшов до діда, підняв його і поклав руки на його рамена.

— От нарешті я і впізнав свого няня, — мовив зраділо. — Думав, струхлявіли ви, хробачки геть всього переточили, а виходить, норов у вас залізний, як і колись. Тіло он згасає, а він, норов, нетлінний… За це, няню дорогий, я вас і люблю, — син розчулено обняв батька і продовжив: — Клянете, чому не вбитий, чому упав на вашу голову? Так я і не міг померти, мені б спокою і в землі не було, коли б не побачив ще хоч раз вас. Ви для мене — істина, сонце в чорній пітьмі на шляху долі. Я поклоняюся сильним, — підняв п’ястук стрийко Михайло і низько схилив голову.

Потім випростався на весь зріст, якось винувато підійшов до діда, обняв його і пригорнув сиву голову батька до грудей.

— Няньку мої дорогі, простіть мені, — прошепотів, схлипнувши, і раптом тихо заспівав:

Дід вткнувшись головою в груди Михайла, несподівано підхопив ту гірку пісню:

Тепер уже співали обоє. По-селянськи невміло обнявшись, вони ніби і не співали… Здавалося, батько і син зустрілися неждано після тисячолітньої розлуки і натхненно розповідають один одному, що сталося за цей час у родині. Але мало, ой мало було радості у тих вістках. По-чаїному розпукливо й тужливо розливалася по хаті співанка.

Тільки но стихла пісня, дід і стрийко наче вивільнилися з-під магічних чар. І ніби соромлячись один одного за хвилинку слабкості, винувато опустили голови і сіли знову на свої місця із враз посуворілими обличчями.

Лежачи на печі за комином, за весь час розмови я навіть не поворухнувся. Лівий бік стерп до того, що я не відчував навіть пальців. Стримуючи себе, щоб не крикнути від болю, почав помалу повертатись на спину. І в цей час несамохіть зачепив плечем мідний дзбанок. Із страшним грюкотом той полетів на підлогу. Стрийко, як вивірка, підскочив до столу, схопив автомат і навів на піч.

— Хто там? — подивився перелякано у бік діда.

— Не страшися, — заспокоїв дід. — Андріїв старший син там спить…

— А-а-а, — протягнув полегшено стрийко.

Потім підійшов до мене і підняв ковдру. Пильно придивився, але я вдавав, що сплю мертвим сном.

— Нівроку, вимахав за ці роки. Як дві сльози, схожий на нашу маму, царство їй небесне.

— Таке життя, — скрушно похитав головою дід. — Нищимо один одного, старіємо, гаснемо, як трухляві пні, увіходимо в землю, а кров живе. Бо кров — це душа, а вона безсмертна і над часом владна.

— Мало й не забув, — раптом спохватився Михайло. — А де тепер Андрій? Чув, що живим вернувся.

Я знав, що розмова рано чи пізно поверне до мого батька. Усі четверо загиблих братів пішли у діда — відлюдкуваті, тяжкі на слово, якісь незграбні, вайлуваті, жорстокі. Стрийко Михайло і батько пішли від коренів бабиного роду — веселі, дотепні, гострі на розум. У хаті діда ніби зійшлися два різні світи і ніяк не могли зжитися. І якщо Іван, Семен, Петро та Ілля ненавиділи навіть один одного, то стрийко Михайло з моїм батьком із самого дитинства любились поміж собою. Навіть тоді, як стало відомо, що батько — комуніст, єдиний стрийко Михайло не осудив його, а тільки печально промовив:

— Видно, судила доля нашій дорозі розійтися…

І коли, не без помочі діда, жандарми вперше заарештували батька, Михайло люто запив і сказав дідові:

— Будь моя воля, я би вас повісив, як Іуду, на осиці. І висіли би, доки вас листя не зжерло.