Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Не будь таким жорстоким до мене, — попросила Агнеса. — Ти не можеш судити про мої почуття. Я прошу: скажи мені щось. Ну хоч збреши, злукав.

— Я вже втомився брехати. І людям, і собі. Розумієш, не можу більше. Мене з самого дитинства обманювали, а потім я обманював сам себе. Втомився я, Агнесо. Більше не можу.

У цей час за вікном знову повільно виплив із темних глибин саду тужливий голос коня. Він, здається, сліпучим променем переполовинив ніч і довго ще линув, світячись над землею… Михайло здригнувся і метким поглядом кинув у темряву саду:

— Мені пора!

— Я буду молитися за тебе, — прошепотіла Агнеса. — Кожного ранку, коли сходитиме сонце, я буду молитися. Проситиму щастя не тільки тобі, а й усім, хто нині по злій волі судьби блукає по світу, відірваний від рідних, сім’ї, дому. За всіх невинних я буду молитись, благатиму прощення.

— Тільки я не з тих, за кого варто просити, — глухо промовив Михайло. — Мені вже ніяка молитва не допоможе.

— Ні-ні! — у відчаї захитала головою. — Знай, коли тобі буде дуже тяжко, коли страждатимеш, я за тебе благаю долю, і частина твого болю відлунює в мені.

Коли виходили з хати, Михайло раптом помітив, що полум’я свічок почало видовжуватись, відриватися, а пелюстки вогню, тріпочучи, спадали на підлогу.

— Погаси свічки! Чого запалила їх, як над покійником? — спитав роздратовано.

— Ні, хай горять й освічують тобі дорогу серед ночі.

Агнеса зібралася його проводити, але Михайло на східцях будинку обняв її й сказав:

— Повертайся одразу. Так буде краще для нас обох.

І тільки він поминув сад, як у вікні одна за одною почали згасати свічки. Михайло зупинився вражений. Дивлячись, як топляться в пітьмі вогники, відчув неземну тугу і подумав: «Аби вона зараз крикнула, я, напевне, повернувся б, заставив себе знову полюбити її і зажив би щасливо».

Але ніхто не гукав, ніхто його не кликав. Остання свічка, на мить освітивши все вікно, згасла. І тоді Михайлові повиділося, як за ним крізь глибоку ніч пливе велетенська ріка розплавленого воску із щойно догорілих свічок.

«Тепер мене вже насправді ніхто не догукається», — подумав він і пірнув у ніч, аби виринути через тиждень у батьковій хаті…

— А хіба не міг назовсім залишитися? Змінити прізвище, оженитися. Це і тепер ще не пізно, га? — почав хапатися за соломинку дід.

Стрийко підсунув до себе автомат, примружено глипнув у чорне дуло і сказав з глибоким віддихом:

— Урвалася тота струна, що найкраще гула. — І протягнув ребром долоні через груди. — Ось тут урвалася. Всі дні, які я промешкав там, зі мною жив якийсь страх. Не міг втекти від нього ні на крок. Бувало, вночі заплющу повіки, тільки забудуся на хвилину, і вже в очі лізуть мерці — немічні старці, жінки, діти. Кожної ночі вони пробуджувалися в могилах і йшли, перлися мені в очі — мовчазні, суворі, ненависні. Господи, такими лютими і нещадними можуть бути тільки мертві — вони не прощають і не милують. Я схоплювався у відчаї, а біля ліжка мене вже вартував страх. Він стояв поруч, і я бачив навіть контури його постави, риси лиця, пронизливий погляд. Страх вражаюче був схожий на вас, — стрийко Михайло простягнув п’ятірню до діда.

— Птфі, — сахнувся і сплюнув той. — Згинув бись під землею, допився до білої гарячки.

Стрийко схопив пляшку, розкрив широко рот, і останки горілки спрагло забулькали у горлянці.

— І ось одного дня вони зрозуміли, що я покійник, — і пан превелебний, і Агнеса. Того вечора, коли ми прощалися, Агнеса запалила по всьому дому свічки. Ми сиділи вдвох в її кімнаті і пили «Ізабеллу». Вино було прекрасне, вистояне і таке червоно-чисте, що мені навіть здавалося, ніби бачу, як плавають на дні згустки крові.

— Треба було менше пити, то й нічого б не привиджувалося! — гаркнув дід і перехрестився.

— Агнеса була зодягнута в чорний бархат і час од часу плакала, а по всьому дому на стінах цвіли свічки. І коли вона піднімала келих, свічки спалахували у вині, осявали його, й Агнеса пила «Ізабеллу» разом з вогниками. А потім знову плакала. Я знав, що вона справляє по мені панахиду. Інакше вона б не засвітила стільки свічок. Чи не правда? — допитувався стрийко.

— Роздягайся і йди спати, — попросив по-доброму дід. — Ти вже п’яний, як чіп.

— Ні, дорогий няню, ви послухайте мене, — схопився за дідів рукав стрийко Михайло. — Кому ж я виговорюся, як не вам. Так от, коли я вийшов із її дому і був уже далеко в лісі, відчув, як полум’я тих свічок починає пекти серце, а розплавлений віск заливає мої сліди.