Фоззи - Червоні хащі

Нам накрили великий, під навісом, стіл, що стояв за однією з хат. Мабуть, тут восени гуляють весілля за весіллям, — стіл був такий великий, що ми й половини його не захопили. Борщ був уже не гарячий, але напрочуд смачний. Нам поставили ще кілька тарілок зі сметаною, якої було вдосталь. І цибулі, й часнику, і смальцю теж дали, тож загальне задоволення сягало абсолюту.

Тарілки подали не пластикові, а справжні, з глини, і розписані так яскраво, що будь-який іноземець, напевно, захотів би купити таку собі на добру згадку. Не повірите, але я раптом відчув, що дуже заскучив за нормальним посудом, по якому можна стукати справжньою залізною ложкою. От тобі й зайвий доказ того, що прості речі, до яких ти звик за життя, є певною гарантією щастя.

Наші дзеленчали ложками і сьорбали, зарази, наче голодне стадо. Я взагалі ненавидів, коли люди сьорбали. Мама казали: «Їж, як людина». Та сьогодні було не до повчань, тому я намагався не слухати цього бордельєро, до того ж Йосип усівся поруч і не вмовкав, неначе в нього під тільником працювало радіо.

Він устиг і Журбі додати: «Атос, наведі марафет на столє», — і мене смикнути: «Бодя, за такой борщ надо би чаєвих соточку видєліть», — і стежити за тим, кому в борщ потрапила груша, а кому — ні. Потому до нас підійшла огрядна шеф-кухарка — спитати, чи сподобалося нам перше, — і Старенький миттєво перемкнувся на неї:

— Хозяюшка, я прошу прощенія, а де ж обещаний дюшес?

— Узвар буде тим, хто добре поїсть.

— Я нє про то, но всьо равно пріятно!

Передчуваючи небезпеку від цього дідугана, кухарка спробувала залишити нас, аби покерувати подавати друге, проте з Йосипом такі номери не проходили. Він підскочив до жіночки і почав з’ясовувати, скільки все це коштує, як саме тут готують і де взяли рецепт борщу з грушами.

— А це в нас так завжди варили: замість цукру солодкі груші додавали.

— А в нас — яблучний сік.

— Де це у вас? — здивувалася кухарка, все ще намагаючись відійти від столу.

— А в Дрогобицкой області, — пояснив Йосип. — Я чего інтєрєсуюся? У нас в богодєльнє весь сахар налєво ушол, а груш — аж два дєрєва.

— От тока не тринді, — незадоволено озвалася Зінаїда і похмуро подивилася через стіл на Старенького. Скориставшись цією паузою, шефиня ледь не бігцем попрямувала кудись за хату, і майже відразу звідти почали носити горщики з печенею. То було вже справжнє свято. Навіть ті, хто зазвичай ледве їв, змолотили геть усе, до останньої картоплини!

Наостанок нам дали жуйки у вигляді іноземних цигарок. Давно я їх не куштував. З останніх сил ми запили все це узваром. Ще би трохи — і позасинали би просто тут. А що поробиш, якщо звикли після їжі спати — за своїм звичайним розкладом? Але тут лягати було ніде, а на травичці ще холодно. Тому Зінаїда покликала екскурсоводку і почала піднімати товариство, вишиковуючи нас у класичну дитячу парну колону, на яку чекала друга й остання частина культпоходу.

Ми знову прямували маршрутом, пускаючи повз вуха розповідь про те, як тут жили раніше, ніби це не наші батьки поралися ціле життя в таких самих хатах, біля таких самих груб. Після обіду йшлося нам важко. За півтори години екскурсія обійшла пару садиб, розтягнулася на кількасот метрів, і стало зрозуміло, що час потроху збиратися додому. Я котив Журбу і думав собі, що із задоволенням помінявся би з ним місцями, бо той часом засинав у своєму возику.

Після крайньої хати ми попрощалися з екскурсоводкою і почали спускатися на парковку, де значно поменшало автобусів і людей. Зникли навіть ті хлопці, котрі продавали набори з Андріївського узвозу. Може, їхній час вийшов, а може, то Григорій так налякав їх із тим марафетом, що вони накивали п’ятами.

Анатоліївна почала рахувати голови, і тут з’ясувалося, що ми — не всі. Одного не вистачало. Здійнявся галас, усі почали нервувати і рахувати своїх сусідів. До нашої палати питань не було: я — з Журбою, Риба — в першій парі з Петровичем, а Йосип цілий той час ішов окремо, випитуючи в захеканої Зінаїди, скільки цукру вона виписує на місяць і чи не мучить її ночами совість.

Нарешті вирахували, що втратили Опанаса. Господи, як же швидко я пригадав своє шкільне почуття остраху, що хтось загубиться на виїзді! Усі намагалися з’ясувати, коли і хто бачив діда востаннє, розмовляючи одночасно. «Ану всім стоп!» — гучно закричала завідувачка, склавши долоні човником.

Треба віддати їй належне: вона все зробила правильно. Не витрачаючи часу на порожні балачки у стилі «хто загубив свою пару?», Грузінка лишила Анатоліївну за старшу і миттєво зібрала дві пошукові групи, до складу яких увійшли ті, хто міг вільно рухатися: Риба, Славентій, Глаша, Раїса і я. А Йосип і сам пішов, нікого не питаючи.