Фоззи - Червоні хащі

І ми пішли по хатах, розглядаючи знайомі нам із дитинства деталі українського сільського побуту і слухаючи екскурсоводку — сиву жіночку, котра теж могла б уже мешкати в нашому будинку, а не бігати цілими днями по косогорах із групами зацікавлених осіб.

Після другої садиби я залишився за рогом, трішки перечекав, поки наші відійдуть: колона вже розтягнулась, адже не всі могли йти в темпі екскурсоводки. А тоді повернувся до воріт, де й був пункт обміну. Я став у чергу після сивого дідуся зі сліпою молодою жінкою — мабуть, його дочкою — та хлопчиком — судячи з усього, внуком. Вони так радо жартували одне з одним, що мені мало би від цього стати добре. Але ні.

От нічого не поробиш із нашою національною жабою: мій радісний настрій кудись подівся, бо я люто засумував за Микитою, за Марією, за внучкою та за всім тим, що супроводжує родинне життя. Тому поміняв ці двісті доларів, купив собі паперовий кухлик чаю, пару горішків зі згущонкою і сів сумувати на лавочці під дубом, іще старшим за мого діда.

Схоже, люди заскучили за прогулянками під сонцем. Відвідувачів вистачало. Щохвилини повз мене проходили групи екскурсантів і невеличкі компанії, що приїхали самі. Кілька годин тому я би страшенно радів живим людям, котрі випромінювали справжнє життя, проте зі собою боротися — найважче, а мене наче вдарило тоді, в черзі до кіоску.

І весь кураж кудись вивітрився. Замість дихати на повні груди, я дивився на іржавий паркан і сьорбав гарячий чай, у якому не відчував ніякого обіцяного етикеткою смородинового смаку. Я бачив іржу і пригадував, що за десять років так і не закінчив ремонту в нашій із Марією ванній. Як вона казала? Ремонт не можна закінчити — можна тільки заморозити? Так і сталось.

І ще ми, наприклад, так і не зашили дальню стінку фанерою. Точніше, я не зашив, бо хто, як не чоловік, відповідає за такі речі? Там так і стирчали труби, з ними наша хата і перейшла до нових господарів. І чомусь я не мав жодних сумнівів, що той неохайний мордоворот виявиться ліпшим ґаздою за мене. Такі, як він, не мають жодних пересторог, і в нашій колишній ванній уже, мабуть, зашили все фанерою чи вагонкою. І пофарбували в який-небудь фіолет, аби було яскраво.

Спогади накотилися зусібіч. Слідом за трубами в мене перед очима пропливли дах сараю, шмат заднього паркана, який треба було давно поміняти, і теплиця, якої я так і не довів до ума. Чесно скажу: я був дуже близький до того, щоби заплакати на тій лавочці, аж раптом почув: «Портос, падло, схілять хотєл?» — і на доріжці між деревами з’явилися Йосип зі Журбою.

Уже за хвилину я знав, що всі наші розтягнулись і що Зінка з Анатоліївною бігають, наче скажені, намагаючись зібрати всіх телят до стада. Що зараз буде перерва на обід, що нам накриють у вишневому садочку, причому обіцяють борщ із грушами, а тим, у кого ще лишилося пару зубів, — і печеню з чорносливом.

Йосип розповідав це, сидячи поруч зі мною та курячи, а Журба тим часом взявся за колеса і покотився до воріт, де знову гуртувалась азіатська делегація. Там само стирчала і пара хлопців зі сувенірами на продаж. Такі люди завжди знають, де просмикнутися, хоча — теоретично — їх би мали тут добряче ганяти. Я й міліціонерів бачив на вході.

«Ти їм Біблію свою сначала покаж, но сморі, петєля, смертєльний номер: два два дєвять с конфіскациєй», — піднесено сказав Йосип, помітивши цей маневр і вказуючи мені головою на нашого сусіда.

Журба спробував наблизитися до хлопців іззаду, але ті миттю озирнулися, перервавши спілкування з інтуристами. Григорій трішки загаявся, та потому поманив до себе найближчого торговця, нахилив його голову до своєї і щось зашепотів тому на вухо.

Фарцовщик очманіло випрямився, щось перепитав, тоді закрутив головою на всі боки, смикнув колегу, і вони побігли кудись углиб найближчої садиби, де похапцем перевалилися через найближчий паркан і зникли.

Понуривши голову, Журба повільно покотився до нас. І як же Йосип знущався з нього, не звертаючи уваги на численних екскурсантів: «Товаріщ майор, ізмена: ви ж погони забилі снять». Григорій йому повірив, зупинився і подивився на свої плечі, та потому зрозумів, що з нього знову жартують, і зло замахав рукою, щось буркочучи собі під ніс.

«Пятий, пятий, я дєсятий, контрольная закупка отбой, повторяю: отбой», — Йосип зробив вигляд, ніби говорить у рацію, затиснуту в кулаку, і так радісно зареготав, що деякі відпочивальники почали підбирати дітей ближче до себе і прокладати собі такі маршрути, які оминали би нашу лавочку. Почервонілий Журба тільки хекав, а Йосип досхочу насолодився цією ситуацією — і справді смішною, між іншим, — після чого скомандував нам підніматися й іти на обід, бо «еті халдєї сєйчас всє груши с чернослівом із тарєлок повиковирівают».