Фоззи - Червоні хащі

— Ой, лишенько, — підірвалася та з місця і поспіхом побігла до коридору.

Зінаїда тим часом досміялась і, витираючи сльози, промовила:

— От не скушно з вами, їй-богу. Чули вже про весілля?

— Чули-чули, — своїм грудним басом озвався Журба. — А який розклад?

— Та який розклад? Після обіду їх до загсу повезуть, а на вечерю діти молодого (тут вона знову засміялася) виставлять горілочки і шашлики будуть робити!

— О-о-о! — радісно завовтузився Григорій. — Шашлики — це діло. Під водочку — ух-х! — і затряс у повітрі кулаком, вочевидь, не знайшовши слів для того, щоб описати власний ентузіазм.

За обідом тільки й розмов було, що про весілля. Жінки пропонували, щоби молодим хоча би кілька днів дали пожити в окремій палаті, після чого всі намагалися з’ясувати, куди на той час припхнути трьох Глашиних товаришок.

На це Йосип сказав, що треба просто розібрати по одній жінці в палату, вимагаючи, щоби за цей винахід йому дали право першого вибору, а то нам, нефартовим, обов’язково випаде Крива, яка остаточно доведе другу палату до сказу, ніби мало нам горбуна. Карасьов на жарт ніяк не відреагував, продовжуючи швидко їсти і традиційно затуляючи тарілку вільною від ложки рукою.

Старенький в очікуванні смачної вечері вирішив не їсти розсольнику й зі словами: «Такоє рагу отдайтє врагу», — посунув тарілку до Журби, після чого гучно запропонував, аби до нас відразу переселили Раїсу, бо вона симпатичніша за всіх. Йосипова пропозиція мала успіх, усі реготали й намагалися перекричати одне одного.

Я вважав зайвим брати участь в обговоренні таких дурниць. Мене цікавило інше, тому я скористався маленькою паузою в реготі й запитав у Журби, чого це йому замість пенсії дали всього п’ятдесят гривень і що означає фраза Грузінки: «Решта — как обично»? Григорій знизав плечима:

— Ну, тут такі правила, що всієї пенсії не дають. Її Зіна в себе тримає, в тому сейфі.

Я здивувався: як так можна? І паспорти їй, і гроші? Це ж наша власність!

— Ну, розумієш, Богдане, гроші можуть украсти. Чи загубити. Тут таке кожного разу: завернула дурна баба гроші в хустку й забула.

— Ну, її гроші: що хоче — те й робить!

— Нє скажи, — Йосип устигав і жінок дражнити, і слухати, що за столом відбувається, — пенсію, даже генєральскую, как у Гріши, можно в момент пропіть. Так шо, тіпа, за нас беспокоятся.

— І що вона з цими грішми робить, хтось знає? Вона ж може їх у банк покласти чи в піраміду якусь віддати — й усе!

— Ха! — відповів Йосип і остаточно розвернувся до нас, залишивши їдальню напризволяще. — С Зінкі ти хоть спросіш, єслі што, ілі стуканьош на нєйо. А чего ти завйолся, Густлік? Шо, єсть за шо перєживать?

— Грузінка каже, що на похорон тримає кожному, — втрутився в розмову Журба, — бо в будинку бюджету на поховати нема, можуть тільки здати на районний цвинтар, де бомжів закопують, а там лежать ніхто не хоче. Всі додому хочуть, біля своїх лежати, а Зінка тоді їде й домовляється на місці.

— Від цього погано тхне! — не погодився я, хоча тут скрізь погано пахло і без жодних алегорій. — А кому вона звітує?

— Та нікому, — невпевнено відповів Журба. — А паспорти забирають знаєш чому? Щоб голосувати за нас можна було. Р-р-раз — і все, як треба!

— Пам’ятаєш, як два роки тому було? — спитав він у Йосипа, а той одразу озвався:

— Ой, такоє било! Гріша просілся по совесті проголосовать, бегал, жаловался коміссії, тока хер шо у нєго получилось.

— Цього не буде, — твердо сказав я. — Дзуськи їй! І гроші собі лишу, і паспорта не віддам. І проголосую сам. Якщо доживу.

Збуджений від цих думок, я не схотів сидіти в палаті й слухати, як Григорій і Йосип збираються на весілля. Тому вирушив гуляти по корпусу. Спочатку намагався розібрати два зігнуті цвяхи з набору дитячих головокруток, який знайшов у їдальні на стелажі з настільними іграми. Та марно, — тільки остаточно зіпсував собі настрій, звіріючи від неспроможності розв’язати таке просте завдання.

Тому закинув цвяхи в коробку й пішов до книг. Ще першого січня передивився все, що там було. Непотріб. Дешеві американські детективи та багато жіночих романів, серед яких упізнав тільки Іоанну Хмелевську, та вмовити себе почитати це не вдалося.

Тоді я поліз у пачку зі зіпсованими книгами і несподівано знайшов там «Колымские рассказы» Шаламова, без обкладинки.

Хоч так вийшло вбити час, але настрою такою книжкою не врятувати — тільки ще більше звірієш. Тому, коли Матвіївна спитала, чи не зможу я їй допомогти з підготовкою їдальні до весілля, я радо погодився: і час мине, і стосунки з кухнею можна покращити, а в умовах будинку престарілих це дуже важливо, — це я швидко зрозумів.