Фоззи - Червоні хащі

Не дочекавшись від мене реакції, він знову повернувся до Журби, який уже йорзав по койці, так йому кортіло дізнатися подробиці.

— Нє, нє Крівая. На Глаше он женітся. От сам нє знаю, как ми ето самоє пропустілі, — нарешті здав Йосип таємницю і засміявся, ніби це був свіжий анекдот.

— І шо? — не втримався я, не розуміючи, що тут смішного.

— Ха! — знову зрадів Йосип, адже наша розмова нарешті ставала на ті рейки, які він і планував прокласти. — Глашу, короче, сюда дочка сдала. Оні жилі в Черкасах. Вродє там нормальная хата била, напротів горкома. Хату продалі, дочка с мужем, доктором, — на Ізраїль. А матушку — в богодєльню, но, тіпа, врєменно, перєбіться, пока оні там обживутся і єйо с собой заберут.

Я не розумів, хто з жінок та Глаша, та поки що вирішив не уточнювати, бо Йосипові тільки того й треба. А розмови про жінок тут велися такі, що я відразу йшов до бібліотечного стелажа в їдальні, щоби тільки не чути, як вони смакують подробиці й фантазують, хто з ким, у який спосіб і скільки разів.

— Та ти ж говоріл, шо ето порожняк? — хитро посміхаючись, запитав Журба і доторкнувся до батареї, перевіряючи, чи добре сьогодні гріють.

— Так порожняк і єсть, — упевнено відповів Йосип і поліз під матрац перевіряти, чи розгладилася там краватка. Повернув її на місце, знов обережно всівся зверху і продовжив: — Тока Славентій, конь краснознаменний, етого нє понімаєт. Сам слишал, как он говоріл, шо в Ізраїлє пенсія в дєсять раз больше. Смекаєш?

— Ну… — невпевнено похитав головою Журба.

— Баранкі гну! Етот комісар нєдорєзаний рєшил, шо надо на нєй обженіться, і тогда єго тоже на Ізраїль заберут! Допетріл?

— А-а-а! — зрозумів Журба і вирішив, що час пояснити мені, що відбувається. — Це Славентій думає, що дочка їх обох забере до Ізраїлю, а там така медицина, що вовчара протягне ще пару десятків років. На їхню там пенсію.

— Доперлі наконєц-то! От с кем пріходітся срок мотать, а? — знов очолив розмову Йосип і встав. — Вот тєбе, Портос, очерєдная загадка. Мужик — кавалєр всєх медалєй, без пяті мінут герой нє то труда, нє то войни, на Сталіна молітся, а как шанс смотать на капстрану — так мурлокотам і тут первий, а? Я тєбе отвечаю: краснопузиє всє такіє.

Отут я з ним погоджувався, хоч і не показував цього, щоби Старенький не вирішив, що я відтепер його вірний мушкетер чи танкіст.

— Он Берія, — вказав тим часом Йосип на Григорія, — такой же: схілял би за мілиє венікі, тока нікто нє берьот!

— Тьфу на вас, — спокійно відповів на цей закид Журба і знову підняв із ліжка газету, — только би повод вам, кобелі стариє.

— Ето — да, — погодився з ним Йосип. І пішов у корпус, радіючи по дорозі: — Шо нє дєнь, то празнік. Нє Рождєство, так свадьба.

Микита одружився в дев’яностому, коли здавалося, що Радянський Союз іще встоїть. Але вже через рік ми жили в зовсім іншій країні, а ще за два роки жити стало зовсім тяжко. Фінансування впало, навіть маленькі гроші затримували на кілька місяців, школа трималася на натуральнім господарстві: хтось із батьків привезе пару мішків картоплі, хтось — півсвині… То ми розібрали все це на педраді — й хутко додому, своїх годувати.

Син тоді був молодим спеціалістом на будівництві у Смілі, але там усе скорочувалось і зачинялося. Його й оптимізували одним із перших. Можна було поїхати на заробітки в Тюмень, але він із дружиною перебрався до нас і влаштувався електриком на елеватор. Грошей ледве вистачало, та ми встояли, й у середині дев’яностих я почав прицінюватися до земельних ділянок поблизу, — само собою розумілося, що Микиті час побудувати свій дім.

З Оксаною він познайомився у Смілі. Вона тамтешня. Мені вона не дуже подобалася: ні риба ні м’ясо. Але як дитина захотіла, так і сталося, — не ті часи, щоби самим обирати йому наречену. Вони ніби підтримували мою ідею про новий будинок неподалік, аби ми внуків доглядали. Так, підтримували, проте спокійно, щоб не сказати кволо. І незабаром стало зрозуміло чому.

Я пам’ятаю, як то було. Навесні, коли я фарбував стовбури наших вишень, Микита почав мені допомагати і так, ніби серед іншого, розповів, що в понеділок їм із Оксаною треба їхати до Києва — подавати документи на еміграцію. До Ізраїлю.

Мене наче обома деревами вдарили по голові: як же так, який Ізраїль? Виявилося, що Оксана давно до цього готувалася, щось там хімічила з документами і виписала бабку єврейкою. Рая чи Мая — не пам’ятаю вже і пригадувати не хочу! Мені все одно, нехай би вони там цілою родиною обрізались, але тепер мій єдиний син поїде бозна-куди. Мій Микита!