Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

І тоді мені подумалося, що міські жителі таки мало пристосовані до екстриму. Бо хоч додому поїхати не вдалося, але прогулянка містом справляла захопливе враження. Натомість лиця довколишніх були трагічно-засніженими. Заглянув у соціальні мережі — а там мало не плачі похоронні за підсніжниками і березовим соком. Стільки нарікань на природу вже давно не доводилося чути. Щось схоже було, коли град побив картоплю, яка щойно зацвіла. Але то була справді втрата, бо як добре не поцвіте, то й не вродить. А тут такі нарікання на таку чудову раптову снігову феєрію…

Колись філософ Сьоран, прогулюючись Парижем, почув у випадковій розмові перестрашене побажання: аби лиш не було снігу. Тоді мислитель вирішив, що він рішуче з іншого світу. «Я мав царське дитинство», — писав він згодом, пригадуючи своє засніжене трансільванське село з того боку Карпат (він був родом з Румунії). Бачачи всю франківську метушню, розумію, що в Брустурах такого ніколи би не було. Навпаки, стало би ще спокійніше, ніж завжди. Тишу порушував хіба би тріск ватри в печі. І ще, може, воркотання кота під піччю.

Птахи озерні, де ви? Ми маємо для вас багато хліба. Хочемо нагодувати. Будете ситі й виконаєте Святе Писання, не працюючи в полі.

Але зараз так є, що не можете до нас підпливти. Озеро вкрите льодом. Ще кілька днів тому замість вас по льоду ходили рибалки. Без жодного остраху, що можуть провалитися, бо з досвідом. Можливо, й провалювання.

Тепер лід мусив потоншати, бо вже досить тепло, нехай всього лиш кінець лютого. Зима ще собі щось скаже до свого кінця, але то буде потім. А рибалки зараз уже на берегах. А ви, птахи небесні, посеред озера біля великої каменюки. От же ж як — напевно, від неї йде тепло, що довкола крига розтопилась і маєте оазу.

Ми до вас не підемо, не ризикнемо. Надто багато тріщин. Але он пляшка від шампанського, а через кілька метрів — від пива. Не потонули, а лишилися, як напис «Тут була людина».

Думаю, що якби ненароком впустив книжку з рук, то вона б теж не провалилася. Навіть міг би ступити на лід і, отримавши досвід провалювання до коліна, дістати її сухою. Хіба якісь часточки льоду лишилися б на обкладинці.

А книжка пише: «Я усміхнувся собі / і світові — / і усміхнувся двічі». Це Назар Гончар, який помер в озері. Я ще досі не читав його віршів. А тепер гарно й теж усміхаюся. Малий Данилко тихо спить у візочку. Ми нині разом мали погодувати птахів у водоймі, але про це я мав йому розповісти через кілька років.

Перед тим набрали із джерела кілька пляшок води й рушили додому, бо насправді похід по воду був основною метою. Данилко мені помагає. У нього у візочку є велика сумка, в яку можна класти пляшки з водою й хліб для птахів. А це озеро — я давно хотів про нього написати — як довкола нього бігати.

Коли кілька років тому жив неподалік, то щодня вранці бігав по два кола, дорогою набирав води, щось собі надумував. Тоді я хотів написати про інших людей, які теж бігають. Старші, молодші. За півроку бігання я їх усіх добре знав. Ніколи не розмовляв, бо часто ми бігали назустріч одні одним чи мали різні ритми, обганяючи. Але завжди віталися кивком голови.

Зараз на озерному льоду багато гілляччя. Вітер пообламував його з ближніх дерев, і можна просто піти й назбирати дров, як яблук. Хоча якраз у цю пору яблук нема.

Трохи пройшли й побачили кількох голубів. От вони й стануть у пригоді нам, а ми їм. Погодуємо. Почали підходити, але тут усякі люди їх сполохали, в тому числі й бігуни, яких не знаю. Аж розчарування прийшло, адже хто-хто, а голуби мали б у цій справі виручити.

Он один. Білий і трохи коричневого. Нетиповий такий. І не тікає. Ми одразу порозумілися. Щойно кинув йому дрібку крихт, як налетіло багато голубів. Так, вони всі вичікували, кожен на своїй гілці. А цей — його відправили на «перемовини» з нами. Все погодили. Данилко спить, я кидаю шматки хліба, а ці малі Франциски їх споживають. Мало з рук не хапають наступні шматки.

Наші мішечки від різних кавалків хліба порожні, але крихт на землі ще вдосталь. Ми відходимо, щоб не заважати. Звіддалік ще раз оглядаюсь і бачу, як школяр намагається впіймати голуба, той не дуже дається, але збирає крихти, й школяр таки ловить за крила. Далі чи то лякає, а чи хизується ним перед однокласницями й досить швидко відпускає. Голуб стрімко пірнає в небо. За ним осипається трохи пір’я. За мить уже на даху найближчого будинку.

Він довірився нашому мирному годуванню й трохи постраждав, не втікаючи від іншої людини. Але він і далі буде довірятися. Малий небесний Франциск. Більше ніж двічі.