Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

У дитинстві сніги завжди більші. Можна собі думати, що так лише здається, бо тоді сам був малим, а сніг — великим. І так навіть було би краще. Бо всі потроху виростаємо і бачимо трохи інакше. Все велике маліє і навпаки. Але сніг справді став меншим. Бо теперішні сусідські діти зовсім інакші поряд з ним, аніж були ми з братами і сестрами в наших дитинствах.

Добре справлявся зі снігом тато. Він прокидав стежини й обабіч них виростали підвищення. Там, де сходилися стежки від кухні і пивниці, підвищення ставало найвищим, а тому найбільш придатним до дальшого будівництва. Ми ще півдня зносили довколишній сніг, а тоді трохи обливали водою і за ніч гора тверділа. Наступного ранку вже можна було робити гаражі для санчат. А часом вдавалися більші печери чи навіть невеличкі тунелі з виходом із протилежного боку. Кілька хвилин навіть можна було посидіти в такій печері і відчути себе у власноруч збудованій хаті.

Так ми робили з молодшою сестрою. А з двоюрідним братом (сином маминої сестри) споруджували будівлі на сусідському городі. І це вже були не печери, а фортеці. Найліпше їх було робити, коли день-два тривала відлига. Тоді сніг ставав вологим і тримався купи. Ми нарізали лопатою умовні цеглини і мурували з них фортецю. Правда, не пригадую, щоб колись ми грались у вже збудованій фортеці. Будівництво займало кілька днів, і коли домуровували останні стіни, то перші вже топилися і розвалювалися. Проте смутку не було, бо суть у процесі.

Крім того, багато каталися на санчатах і лижах. Зараз на тому городі сусід збудував дерев’яну хату, і наші снігові фортеці вже не потрібні. Водночас, і на санчатах ніхто не катається. Хоч іноді сніг таки випадає. Лишилася тільки стежка, якою старші досі бояться ходити, бо там нібито має бути слизько від санчат і лиж. Хоч уже кілька років, як ніхто не падав.

А колись ми їхали наввипередки. Одного разу я приїхав швидше за брата і швидше вернувся назад на гору. Брат гукав, щоб я в жодному разі знову не рушив униз без нього. Вже за кілька хвилин я відчув, як затерпає губа, — внизу брат таки наздогнав. Коли прийшов додому, то батьки теж помітили набряк і сварили брата. Хоч нікому цього не хотілося. Бо мені не хотілося виглядати в очах рідних скривдженим. Батькам було неприємно, що їхню дитину ображають. Братові було неприємно почуватися винним.

Нині брат часом згадує той епізод і ті великі сніги. Та велика різниця у віці між нами (п’ять років), виглядає вже не такою великою. Міг би й здачі дати, але й потреби нема, бо стрічаємося не на ковзанці і наввипередки не їздимо. З роками все більше стаємо ровесниками і все меншим стає сніг.

Ясно, що ці великі березневі сніги випали не через мене й не для мене. Але мені вони багато чого пояснили і навіть навели приклади. Це як хтось молодий і задерикуватий починає випендрюватись, а старший та мудріший легко ставить його на місце. То от недавно я писав, що сніги маліють і те-се. А сніги взяли і завалили всю весну. Принаймні її першу третину. Бо нема що мудрувати і гнати лірику, мовляв, часи вже не ті, навіть снігу менше випадає.

Крім того, цей снігопад мене ще добряче провчив. Я собі в п’ятницю зранку прокинувся, зібрав потрібні речі в рюкзак, щоб після роботи — одразу на автостанцію і в Брустури. Але що сталося — прийшов на автостанцію, а квитків на потрібний автобус нема. А пізнішим буде пізно, бо в Коломию треба приїхати вчасно — з Коломиї лиш один. Водій каже: йди на зупинку на Залізничній, підберу. Пішов, а там таких, як я, ще з півтора десятка. Під’їхав автобус, завантажилися, як шпроти, а транспорт з місця ані руш. Колеса гуляють у сніговій каші. Водій сердиться. Нарешті чоловіки повиходили. Штовхаємо вперед-назад, а сніг мете в лице. З того всього, коли виштовхали автобус на рівну дорогу, я глянув на годинник і їхати вже було пізно. Мовляв, от і змаліли тобі сніги.

Розвернувся і подався на квартиру. Щастя, що люблю ходити, бо скористатися міським транспортом було би великою помилкою. Вже як прийшов назад, то бачив у фейсбуці світлину, де пасажири штовхали тролейбус. Такий собі день фізкультури. І от крокую містом, а люди всюди метушаться, ковзають, падають, відкидають сніг, віддзьобують зі сходів, обтрушуються, панікують. Пішоходи — ще півбіди. Значно складніше водіям. Вони нервуються, сигналять, колеса буксують і взагалі ситуація схожа на безвихідь. Найбільше було шкода водіїв мікроавтобуса і легковика, які легенько стукнулися на одному з перехресть. І ніби ніяких вм’ятин, хіба дрібні подряпини. Але стоять їхні авта посеред перехрестя, блимають аварійки, водії ходять довкола і нервово курять. А сніг не спиняється. А їм ще кудись треба приїхати. А ДАІ теж не видно — мабуть, у корках.