Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

А все-таки, хоч я перед Кямраном і ніяковіла, мені довелося посваритися й з ним. Якось носила я кошелем з морського узбережжя каміння. Одна каменюка викотилася і впала Кямранові на ногу. Чи то камінь був такий важкий, чи нога така ніжна, а тільки знялося ойкання та йойкання. Я злякалася й спритно, ніби мавпочка, видерлася на чинару, що росла в нашому саду. Ані сварки й погрози, ані благання не могли примусити мене злізти. Врешті садівникові загадали зняти мене з дерева. Та ледь він почав добиратися до мене, як я опинилася аж на самісінькій верхівці. Бідолаха почав злазити додолу, бо зрозумів, що коли й далі ловитиме мене, то я випнуся на таку тоненьку гілку, яка вже не втримає мене, й станеться нещастя.

Бідна моя бабуся не мала спокою. Не раз трясла вона мене, коли прокидалася вранці, так і не спочивши після цілоденної втоми, та все виказувала моїй бідній матері:

— Ти, дочко, пішла від мене, а мені на мою старість та на голову лишила оце звіря!..

Але я добре знаю, що якби це устала зараз моя мати та спитала: «Кого ти вибереш, мене чи оце звіря?>> — бабуся, безперечно, вибрала б мене.

Тяжко старій хворій людині вставати уранці, так і не відпочивши від учорашньої втоми. Та не треба забувати, що ще тяжче прокинутися, хоч би й спочивши, в самоті, та журити серце, й гірко сумувати за померлими…

І я впевнена, що, незважаючи на всі ті прикрощі, яких я завдавала моїй рідні, бабуся була зі мною щаслива. Я стала їй утіхою.

Мені сповнилося дев’ять років, коли померла бабуся. Батько тоді випадково був у Стамбулі, бідолаху переводили цього разу з Тріополі до Албанії. У нас він міг затриматися тільки на тиждень. Через бабусину смерть він опинився в скрутному становищі. Він був неодружений, і дати скуштувати злигоднів свого життя дев’ятирічній дівчинці він не хотів. Залишити ж мене у тіток він теж не мав бажання. Можливо, боявся, що мені буде там не солодко. Думав, думав — та й, узявши мене якось уранці за руку, привів на пароплав, і ми поїхали в Стамбул.

Біля мосту ми сіли у фаетон, котрий возив нас дуже довго крутими дорогами, повз якісь базари, й привіз урешті до воріт великого кам’яного будинку. Це була так звана «школа сестер», куди мене мали ув’язнити на десять років. Нас запросили в якусь темну кімнату поруч дверей. Вікна там були запнуті, а віконниці знадвору зачинені.

Про все було домовлено, мабуть, загодя, бо невдовзі до кімнати увійшла пані в чорному й, нахилившись, уважно подивилася на мене, а потім погладила по щоці. Криси її білого капелюшка, мов крила якогось предивного птаха, торкнулися моїх кіс.

Пам’ятаю, що як тільки я переступила поріг цієї школи, почалися й мої пригоди. Поки батько розмовляв з сестрою директрисою, я кинулася нишпорити по всій кімнаті, аж поки не побачила яскраво розмальованої вази. Мені закортіло помацати пальцями яскраві малюнки на вазі. Та коли я доторкнулася до неї рукою, ваза упала додолу й розбилася на череп’я.

Батько схопився, забрязкотів шаблею і, знічений, вхопив мене за руку. Сестра ж директриса (а це їй належала ваза), навпаки, усміхнулася й замахала батькові руками, щоб якось заспокоїти.

Та, окрім вази, скільки ще всього мала я розбити в цій школі. Мої пустощі тривали й тут. Ці сестри або насправді мали янгольське терпіння, або ж ставилися до мене з симпатією. Бо інакше зносити мою наругу було неможливо.

Я не тільки молола на уроках язиком, а й ходила по класу. По сходах я теж ходила не так, як усі. Заховавшись десь, я чекала, поки всі перейдуть, а потім плигала на бильце, мов на коня, й летіла вниз.

У шкільному саду стояло якесь сухе дерево. Я тільки й шукала нагоди, щоб опинитися на ньому, і сиділа там до кінця перерви. Незважаючи на погрози, я так плигала з гілки на гілку, що одна вчителька якось вигукнула:

— Хіба це дитина? Це ж чаликушу [9] Чаликушу — буквально: чагарникова пташка. !

З того дня моє справжнє ім’я всі забули й почали називати мене Чаликушу. А потім, хтозна й як, почали мене звати Чаликушу і в родині. Справжнє ж моє ім’я, Феріде, притримували, мов святковий одяг, тільки про офіційні випадки.

Та це ім’я мені й самій подобалося, навіть було доречне. Варто було комусь поскаржитись на мене, як я енергійно знизувала плечима, мовляв:

— А що я роблю? Та й хіба від Чаликушу можна чекати чогось іншого?

Час від часу в школу приходив священик. Він носив окуляри й мав маленьку, мов у козла, борідку. Я настригла собі з голови кіс і приклеїла їх до бороди. Коли священик дивився в мій бік, я затуляла бороду руками, та ледь він одвертався, як я починала кивати, мов піп, бородою, від чого дівчата аж заливалися сміхом. А священик ніяк не міг уторопати, чого вони сміються, отож сердився ще дужче й починав кричати.