Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Раптом я глянула у вікно, яке виходило в коридор, і побачила, що за мною стежить сестра директриса. Я розгубилася, але знаєте, що зробила? Нагнула шию й, приклавши пальця до губ, дала знак «цс-с-с», а потім поцілувала пучку й послала той поцілунок сестрі.

Ця сестра мала в школі найвищу посаду. Всі виховательки, навіть найстаріші, молилися на неї, мов на аллаха. І незважаючи на такий авторитет, ця дама тільки усміхнулася, адже я просила її поділити мою вину перед священиком. Вона ніби боялася, що зайде до класу і втратить статечний вигляд, отож тільки посварилася пальцем і зникла в темному коридорі.

Та іншого разу вона впіймала мене тоді, коли я збирала в їдальні недоїдки й складала їх у кошик для паперу, який нишком винесла з класу.

Суворим голосом директорка гукнула мені:

— Феріде, ходи сюди. Що ти робиш?

Те, що я робила, не здавалося мені лихом. Я глянула їй прямо у вічі:

— Хіба давати їжу собакам — це погано?

— Яким собакам?.. Яку їжу?

— Тим, що на руїні живуть… Ах ma sœur, якби ви знали, як вони радіють, коли побачать мене… Учора ввечері вони зустріли мене ще на розі й почали крутиться навколо. Я їм кажу: «Почекайте, що з вами?.. Все одно не дам, поки не дійдемо до завалища…» Але ж хіба ці тварини розуміють слово? Мало мене не повалили… А я вперто не хотіла дати їм на вулиці, затиснула кошик між ногами, й усе… Ще трошки — і вони мене розірвали б… Слава всевишньому, йшов бублейник, то порятував мене.

Директорка слухала, пильно зазираючи мені в очі:

— А як ти вийшла на вулицю?

— Перелізла за пральнею паркан.

— Та як ти посміла? — ухопилася директорка руками за голову, наче почула страшну звістку.

— Не хвилюйтеся, ma sœur! Дувар [10] Дувар — стіна, виліплена з глини. низенький… Ну, а потім, як же ви думали, сторож на воротях не випустить мене. Один раз я його, правда, обдурила, кажу: «Тебе сестра Терез кличе». А сама вибігла. Тільки ви не викажіть мене нікому. Бо знаєте ж, як голодним собакам…

Дивні люди наші сестри. Щоб не сталося в якійсь іншій школі, мене або в холодну посадили б, або ж іще якось покарали б.

Директорка ж присіла, і ми глянули одна одній в очі.

— Захищати звірів — гарна справа. Але не слухатися — це вже зовсім інше… Залиш кошик… Я скажу сторожеві, щоб сам відніс недоїдки собакам.

Мабуть, ніхто в житті не любив мене так, як ця жінка.

її методи виховання на мене діяли тоді не більше, ніж вітрець на скелю, й було схоже, що вони зовсім не вплинуть на мій неприборканий норов.

Та з часом, боюся, вони помалу проникнуть у мою душу й залишать там свої сліди, а тоді важко буде їх стерти, бо посіються там невигойне, хворобливе співчуття і ніжність.

Так, я справді була дивна дівчинка. Мене важко було зрозуміти. Я ж чудово вивчила характер усіх вчительок, переконалася, що на них найдужче діє, й приготувалася катувати.

Була в нас, наприклад, стара й дуже богобоязлива викладачка музики сестра Матільда. Коли вона звертала свої повні сліз очі до святої Марії й молилася, я, щоб дійняти сердешну вчительку, показувала на мух, які літали перед образом, і казала:

— Ma sœur, нашу любу матір провідали анголи…

А ще одна наша вихователька страшенно любила чистоту й порядок. Проходячи повз неї, я з усієї сили струшувала перо, буцімто гнівалася, що воно не пише, і сніжно-білий комірець бідної сестри рябів чорнильними плямами.

Інша ж сестра боялася різних жуків та комах. Я знайшла в книжці кольоровий малюнок скорпіона й вирізала його ножицями. Потім упіймала в їдальні великого гедзя й приліпила йому на спину той малюнок. На вечірньому уроці я придумала якусь зачіпку, щоб підійти до вчительки, — й залишила гедзя на кафедрі.

Поки сестра розмовляла зі мною, гедзь почав повзти. Нараз бідна дівчина побачила при світлі гасової лампи, як страшний скорпіон, розставляючи клешні й видри-гуючи хвостом, повзе прямо по кафедрі, й заверещала на всю кімнату. Потім ухопила лінійку й щосили ляснула нею гедзя. Потім притулилася спиною до стіни, вхопилася руками за обличчя й на мить знепритомніла.

Тої ночі я довго крутилася в ліжку, лягала то сяк, то так, але заснути не могла. Адже мені сповнилося дванадцять років, і я вже мала якесь почуття сорому й совість. Я не могла забути того, що зробила вчительці. До того ж я розуміла, що мені не минеться. Уранці мене викличуть на допит, і хто знає, що буде.

Уві сні я кілька разів бачила сестру директрису. Насупившись і широко розкривши очі, вона наступала на мене й кричала.