Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Я ж віддячувала йому чомусь якимись мінливими забаганками. Ми не спали з ним разом, як з Фатмою. Лише вранці, ледь півні проспівають, я схоплювалася й бігла щодуху в його комірчину. Плигала, мов на коня, Хюсейнові на груди й пальцями розтуляла йому повіки.

Фатма водила мене в сад, у поле, а Хюсейн призвичаїв до казарми та солдатського життя. Цей здоровенний вусатий чоловік був мастак на вигадки. Він міг затіяти такі ігрища, які б я ніде не побачила. А тим вони були привабливі, що здебільшого скидалися на небезпечні пригоди й дуже хвилювали мене, наприклад, Хюсейн підкидав мене, мов м’ячика, вгору, а потім я летіла вниз, а він ловив мене вже при землі. Або ще садовив мене собі на голову, тримаючи за ноги, плигав, а тоді починав крутити. Вся закошлана, з заплющеними очима, я задихалася від крику й неймовірної насолоди. Такої втіхи я не мала ніколи в житті.

Звичайно, доходило й до нещасних випадків, тільки ми вклали угоду, що коли мені в час забавок і перепаде, то я не плакатиму й не скаржитимуся, я навчилася, мов доросла, зберігати таємниці. Правда, це йшло біль-ще не від моєї чесності, а від того, що я боялася, аби Хюсейн не перестав зі мною бавитися. В дитинстві мене називали забіякою. І, мабуть, недаремно. З ким би я не гралася, завжди доводила до сліз. Мабуть, на мою вдачу вплинули шалені ігри Хюсейна. Та від нього лишилося мені в спадок уміння зустрічати біду навіть у найтяжчі хвилини з усмішкою.

Іноді Хюсейн загадував солдатам-анатолійцям грати на сазі [5] Саз — турецький народний музичний інструмент , мене ж умощував собі на голову, ніби глек, і якось дивно танцював.

Один час ми почали нишком брати зі стайні батькового коня. Хюсейн садовив мене поперед себе на сідло, і ми годинами їздили по степу. Та недовго тривало наше дозвілля. Боюся взяти гріх на душу, але, здається, нас зрадила кухарка. Батько дав бідному Хюсейнові двічі ляща, і той вже більше ніколи не наважувався підійти до коня.

Кажуть, де любляться, там і чубляться. Ми з Хюсейном сварилися щонайменше чотири-п’ять разів на день. У мене була дивна звичка приндитися: я сідала в куточку й поверталася личком до стіни. Хюсейн давав мені посидіти хвилин п’ять, та, змилостивившись, хапав мене за руку, й підкидав угору, а я починала галасувати. Я ще трохи вередувала в нього на руках, а тоді погоджувалася поцілувати в щоку, і ми мирилися.

Наша дружба тривала два роки. Але ті роки аж ніяк не схожі на теперішні. Ті були довгі, ой які довгі…

Мабуть, не гоже говорити весь час про Фатму та Хюсейна, згадуючи своє дитинство? Мого батька звали Нізаметтін, він був майор, служив у кінноті. Невдовзі після того, як він одружився з матір’ю, його перевели в Діярбакир, а тоді пішло та й пішло, до Стамбула ми вже не повернулися. Після Діярбакира — Мосул, після Мосула — Ханикін, тоді — Багдад, Кербела… В жодному місті ми не жили більше одного року.

Всі кажуть, що я схожа на матір. У мене є фотокартка, на ній — батько з матір’ю після одруження. Я й справді викапана мати. Тільки здоров’ям я од неї дужча. Мати була дуже слаба й тяжко зносила безкінечні мандри, суворий гірський клімат і спеку пустель. А ще, мені здається, вона була й хвора. Все своє подружнє життя вона приховувала ту хворобу… А що їй було робити? Вона дуже любила батька й боялася, що їх розлучать.

А батька посилали все далі й далі від Стамбула. Щоразу перед новими мандрами він казав матері:

— Ну, що сталося б, якби ти на місяць-другий поїхала до матері. Вона й так, бідна, вже немолода. Мабуть, журиться за тобою.

Але мати тільки гнівалася.

— Хіба ж ми не домовлялися, що повернемося до Стамбула разом?

А при згадці про недугу, завжди відказувала:

— Та я здорова… Трохи стомилася… Два дні тому погода змінилася, то мені ледь погіршало… Та дарма.

Мати приховувала від батька ще й інше: вона снила Стамбулом. Але хіба це приховаєш?

Варто було їй задрімати на хвильку, як вона вже прокидалася й починала розповідати довгий сон про нашу віллу з гайком в Календері, про води Босфору. Чи треба доводити, яка жура обіймає людину, коли вона за кілька хвилин сну встигає побачити так багато.

Моя бабуся ходила плакати та просити і в військове міністерство, і до султанових наближених.

Тільки не дали ради ніякі благання.

Врешті мати так занедужала, що батько вирішив везти її до Стамбула, й попрохав місяць відпустки, та не чекав відповіді, а відразу ж вирушив у дорогу.

Наче сьогодні бачу, як ми їдемо пустелею в магфе [6] Магфе — ноші з дашком для перевезення людей. Прилаштовуються по обидва боки верблюда.