Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Не знаю, скільки чекав на мене Кямран біля того великого каменя, якому не судилося стати свідком нашого ладу. А Кямран, мабуть, був, уражений, коли, стомившись чекати, прийшов у мою кімнату й прочитав кілька рядків на аркуші з шкільного зошита: «Кямранбей-ефенді, мені все відомо про ваш роман із Жовтою Квіткою. Ми не побачимося до смерті. Я ненавиджу тебе! Феріде »

Б., вересень, 19 …

— Відколи ти приїхала, то все пишеш та й пишеш, день і ніч… І що це за писанина така безупинна. Може, скажеш, листа пишеш? Ні, листів у зошити не пишуть. Книжку? Теж ні, їх пишуть бородаті, з довгими чубами богослови. А ти ж дівчина, та ще й мала, мов мізинчик. А,що ж ти тоді пишеш і не спочинеш?..

Це питає мене старий Хаджі-калфа [20] Калфа — застаріле: слуга . Понад годину мив він в готелі підлогу, допомагаючи собі піснею, а це стомився й прийшов до мене, щоб, як сам каже, словом перемовитися.

Я глянула на нього й не змогла втриматися, щоб не зареготати:

— Хаджі-калфа, що це за вбрання на тобі?

Він завжди ходив у білому фартусі, а це одягнув ентарі ще хтозна-коли пошите, по боках розрізане. Босими ногами він тягнув ганчірку, а щоб не впасти, спирався на грубезного дрюка.

— А що робити? Якщо виконую жіночу роботу, то й убиратися, мабуть, повинен, як жінка.

Хаджі-калфа — єдина людина, яка заглядає до мене, щоб поговорити. Ото ще сусідка, та в неї своє горе.

Щоправда, перші дні Хаджі-калфа уникав мене, а коли вже треба було щось у кімнаті зробити, то стукав у двері й казав:

— Це я, ходжаним [21] Ходжаним — буквально: моя вчителько. , прикрий лице!

— Заходь, Хаджі-калфа, — жартома відповідала я, — заходь, джан… Що ти, справді… Бога ради… Чи нам ще якісь церемонії потрібні?

Сердитий старий насуплено одказував:

— Еге, багато ти знаєш… Хіба ж можна отак заходити до наречених ісламу.

«Наречені ісламу», мабуть, означало — жінки. Я не питала про це Хаджі-калфу, бо гордість вчительки не дозволяла мені розмовляти на такі теми. Та одного разу я, ніби жартома, все-таки втовкмачила старому, що немає потреби так спілкуватися. Тепер Хаджі-калфа стукає в двері і заходить без вагань.

Але він бачить, що я й досі жартую, і хотів був образитися, та потім передумав:

— Ти все так кажеш, щоб погнівати мене. Але я не гніваюсь…

Він трохи помовчав і сумно глянув на мене.

— Сидиш же сама в хаті, мов пташка в клітці. Не гріх трохи розважитися… Нічого, смійся… Ми ще більше ось заприятелюємо, отоді я тобі й потанцюю. Може, хоч трохи повеселішаєш, га?..

Як же пояснити йому, що я пишу?

— Хаджі-калфа, пишу я так погано, самі кривульки. А я ж скоро дітей вчитиму, то хіба не сором так писати?

Хаджі-калфа сперся на палицю, мов став перед фотоапаратом, і в очах у нього засвітилася щира усмішка.

— Неправду кажеш, дитино! Гай-гай, чого тільки не бачив Хаджі-калфа в житті! Бачив людей, що так красно пишуть, ніби сюлюсом [22] Сюлюс — вид арабського письма. , але писанина їхня шага не варта. А є такими кривульками понаписують, наче комашня там полазила, а тільки діло з того виходить. Знала б ти, скільки я підметок зчовгав по всяких урядах, яких тільки панів не бачив на своєму віку… Оце ж і в тебе якесь горе… Є якесь горе, є, та не моє вже діло. Тільки як пишеш, не заяложуй пучок. Позаляпуєш чорнилом, то діти й сміятимуться. Ну, ти пиши собі, а я піду подивлюся, що там. Ще й підлогу ж мити…

Я провела Хаджі-калфу й знову сіла край столу. Тільки працювати вже не змогла, слова старого не виходили мені з голови.

Старий правду каже. Тепер я вже доросла людина, учителька, яка ось-ось почне навчати дітей, тож в мені не повинно лишатися нічого від дитинства, навіть сліду.

А сліди на пальцях, та й навіть на губах, хоч про це Хаджі-калфа й промовчав, — що це, справді? Часто-часто тепер, схиляючись над своїм щоденником, надто ж уночі, я згадую пансіон, тільки даремно оточують мене люди, чиє життя там було пов’язано з моїм, — їх я вже ніколи не побачу. Та от ці плями чорнила ще звідтіля.

Не можу забути слів Хаджі-калфи: «Сидиш же в хаті сама, мов пташка в клітці…»

Невже я — як пташка в клітці? Ні, це не так, я вирвалася нарешті з клітки. А слово «пташка» дає мені снагу, щоб я, мов ота давня моя чаликушу, звела догори перебиті крила і розімкнула дзьоба. Боюся, що коли Хаджі-калфа й далі говоритиме мені таке, то наші стосунки зіпсуються.

А мені й так уже бракне сили щодня писати цього щоденника. Тяжко повертатися в той осоружний світ, що лишився позаду…